Budget Planet: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І само по собі стало світло.

– О’кей, – мовив Модслі. – Цю зірку типу 05 ми відішлемо назад на склад. Для такої планети вистачить і зірки типу В 13.

– Але ж, сер, – схвильовано пробелькотав Орін, – вона недостатньо гаряча.

– Знаю, – сказав Модслі. – Ось тут ви й повинні виявити свої творчі здібності. Якщо встановити зірку якомога ближче до планети, тепла буде аж надто.

– Авжеж, сер, – погодився Бруксайд. – Тільки ж через брак простору її потужне випромінювання не встигатиме розсіюватись і не буде знешкоджуватись. А така інтенсивна реакція може вбити все майбутнє населення цієї планети.

Повільно, карбуючи кожне слово, Модслі промовив:

– Чи не хочеш ти сказати, що зірки типу В 13 небезпечні?

– Ой ні, ви мене не так зрозуміли, сер, – заперечив Бруксайд. – Я мав на увазі, що вони, як і все у Всесвіті можуть зробитись небезпечними, якщо, послуговуючись ними, не дотримуватись необхідних застережних заходів.

– Оце вже ближче до істини, – пробурчав Модслі.

– А в даному разі, – провадив далі Бруксайд, – заради безпеки необхідно постійно носити свинцеві скафандри, вагою десь фунтів по п’ятдесят кожний. Але це непрактично, якщо взяти до уваги те, що представники раси, яка заселить планету, важать пересічно по вісім фунтів.

– Нас це не обходить, – відмахнувся Модслі. – Не наше діло вчити їх, як жити. То я що – маю відповідати за їхні забиті місця щоразу, коли їм здумається спіткнутись об який-небудь камінь на спорудженій мною планеті? До того ж вони не конче повинні носити свинцеві скафандри. За окрему плату вони можуть купити в мене не передбачений кошторисом спеціальний екран, що блокує сильне випромінювання сонця.

Обидва асистенти силувано посміхнулись. Проте Орін наважився боязко заперечити:

– Скільки мені відомо, спроможність цього племені в якійсь мірі обмежена. Гадаю, що на сонячний екран у них забракне коштів.

– Ну то якщо вони неспроможні придбати екран зараз, то розживуться на нього дещо згодом, – зауважив Модслі. – І, до речі, сильне випромінювання вбиває не відразу. Навіть при такому рівні радіації вони житимуть приблизно 9,3 року, а хіба цього мало?

– Ваша правда, сер, – без особливого захвату погодились обидва асистенти.

– Тепер далі, – сказав Модслі. – Яка висота он тих гір?

– Їх середня висота – шість тисяч футів над рівнем моря, – доповів Бруксайд.

– Це вище, ніж потрібно, принаймні на три тисячі футів, – буркнув Модслі. – Чи, може, ви думаєте, що гори ростуть на деревах? Зайве зняти, а звільнені будівельні матеріали повернути на склад.

Бруксайд дістав записника й зробив нотатку. А Модслі знай походжав туди й сюди, приглядаючись до всього й суплячи брови.

– Який за розрахунками термін життя цих дерев?

– Вісімсот років, сер. Це нова вдосконалена модель яблуневого дуба. Вони дають плоди, горіхи, тінь, прохолодні напої, три види готових до вжитку тканин; вони являють собою чудовий будівельний матеріал, запобігають зсувам і…

– Ви що – вирішили довести мене до банкрутства?! – ревнув Модслі. – Таж дереву вистачить з лишком і двохсот років! Викачайте з них більшу частину стимуляторів росту та розвитку і здайте до акумулятора життєвих сил!

– Але ж тоді вони не зможуть виконувати всі запроектовані функції, – заперечив Орін.

– То обмежте їхні функції! Досить самої тільки тіні та горіхів – ми не зобов’язані перетворити ці дерева в якусь комору! Далі – хто це понапускав сюди онде тих корів?

– Я, сер, – сказав Орін. – Мені прийшло до голови, що вони… ну, ніби прикрашають цю місцинку.

– Бовдур, – зауважив Модслі. – Споруду прикрашають перш ніж її продано, а не опісля! А ця планета продана ще до її створення. Закладіть корів у чан з протоплазмою.

– Слухаю, сер, – сказав Орін. – Винуваті, сер. У вас іще є які-небудь зауваги?

– У мене їх тисячі, – заявив Модслі. – Але я сподіваюсь, що ви самі познаходите й повиправляєте свої помилки. Ну ось, будьте ласкаві, що це таке? – Він показав на Кермоді. – Статуя чи ще щось? Може, за вашим задумом, йому належить проспівати пісню чи продекламувати віршики на честь прибуття нової раси?

– Сер, – заговорив Кермоді, – я не маю до цієї планети ніякого відношення. Мене направив сюди ваш друг Малікрон, і я сподіваюсь добутися звідси додому, на мою рідну планету…

Либонь Модслі не розчув слів Кермоді, бо обидва вони говорили водночас – кожний своє.