Місіс Делловей
Вона прийшла, щоб допомогти Річардові підготуватися до вечірки, проте на її стукіт ніхто не відповідає. Вона стукає знову, цього разу дужче, а потім поспішно й нервово відмикає двері.
Помешкання потопає у світлі. Клариссі аж дух забиває на порозі. Штори задерто, вікна розчинено навстіж. І хоч це звичайне сонячне світло, яке погожого надвечір’я виповнює у висотці всі квартири, але в Річардовій оселі воно чомусь скидається на беззвучний вибух. Ось Річардові картонні коробки, ось ванна (ще брудніша, ніж Кларисса собі уявляла), запилюжене дзеркало й дорога кавоварка — усе у своїй мізерності й жалюгідності. Одне слово, помешкання божевільного.
— Річарде! — гукає Кларисса.
— Місіс Делловей. О, місіс Делловей, це ти?
Вона кидається в кімнату — Річард у халаті верхи сидить на підвіконні: одна худа нога — у квартирі, а друга, невидима для Кларисси, — у повітрі на висоті п’ятого поверху.
— Річарде, — суворо каже вона, — злазь звідти!
— Надворі так гарно! — мовить він. — Яка чудова днина!
Вигляд у нього безтямний і збуджений. Річард водночас видається і старцем, і малим дитям. Вершник-опудало, паркова статуя Джакометті[44]. Котрісь пасма волосся поприлипали до голови, котрісь стирчать урізнобіч. Та нога, що в кімнаті, оголена до середини стегна, зробилася синювато-білою і, здається, зовсім зсохлася, хоч напрочуд пружна литка завбільшки з кулачок досі міцно тримається на кістці.
— Ти мене лякаєш, — каже Кларисса. — Ану, облиш ці дурощі! Негайно!
Вона наближається до Річарда, а він тим часом відриває від підлоги ногу й ставить її на підвіконня. Тепер вищербленого дерева торкається тільки п’ятка, рука й безм’яза сідниця. З червонохвостих ракет на Річардовому халаті вириваються помаранчеві язики полум’я, достоту схожі на соснові шишки. Безликі астронавти в шоломах з темними заборолами, повнощокі й білосніжні, наче чоловічки на рекламних щитах корпорації «Юніроял», привітально махають затерплими руками в білих рукавичках.
Річард каже:
— Я випив ксанакс[45] і риталін[46]. Разом вони творять чудеса. Почуваюся дивовижно. Задер усі штори — і все одно світла й повітря замало. До речі, мушу сказати тобі, що видряпатися сюди було зовсім непросто.
— Любий, будь ласка, спусти ногу на підлогу. Заради мене.
— Гадаю, я не зможу піти на цю вечірку, — каже Річард. — Пробач.
— І не треба. Хто тебе примушує?
— Яка днина! Яка чудова-чудова днина!
Кларисса зводить дух. Вона навдивовижу спокійна, бо вміє добре триматися навіть у важких ситуаціях, і водночас віддалена від себе самої та цієї кімнати, наче невидимий свідок того, що вже відбулося. Ніби це вже її спогад. Щось подібне до голосу, але не голос, а швидше внутрішнє знання, дуже близьке до серцевого ритму, нетерпляче промовляє в ній: «Якось я прийшла до Річарда, коли він сидів на самісінькому краєчку підвіконня, за п’ять поверхів від землі…»
— Злізь, будь ласка, — просить вона.
Річард супить чоло, немовби Кларисса поставила йому складне запитання. Його порожнє, залите сонячним сяйвом крісло, де з розлізлих швів стирчить набивка, а на продавленому сидінні лежить тонкий жовтий рушник із плямами іржі, — утілення безглуздості й неймовірної огидності смертельної хвороби.
— Злізь звідти, — повторює Кларисса голосно й повільно, неначе звертається до іноземця.
Річард киває, а сам ні з місця. Його розкудлана голова, опромінена сонцем, скидається на перекопану землю. Шкіра ряба й поорана глибокими рівчаками, як каміння в пустелі.
— Я більше не можу, — мовить він. — Знаєш, спочатку вечірка, потім церемонія, потім година опісля, а тоді ще одна…
— Можеш не йти на вечірку. І церемонію можеш пропустити. Ти взагалі можеш нікуди не ходити.
— Звісно, але ж години все одно спливатимуть далі, чи не так? Одна за одною. Щойно ти сяк-так перебудеш першу, як на тебе — о Господи! — чекає друга. Я такий хворий…
— У тебе бувають і добрі дні. Хіба ні?
— Загалом, ні. Мені приємно, що ти це все кажеш, та останнім часом я почуваюся так, ніби наді мною стуляються щелепи велетенської квітки. Чудернацьке порівняння, правда ж? Проте кращого я не зміг дібрати. Є в цьому всьому якась рослинна неминучість. Пам’ятаєш венерину мухоловку? Чи пуерарію[47], яка обплітає дерева в лісі. Це щось таке соковите, зелене, квітуче. Але, знаєш, там добре. Там панує зелена тиша. Чи ж не кумедно, що навіть тепер мені важко вимовити слово «смерть»?
— Вони тут, Річарде?
— Хто? А, голоси… Вони завжди тут.
— Я хотіла спитати, чи ти їх виразно чуєш?
[44] Альберто Джакометті (1901–1966) — швейцарський скульптор, живописець і графік, один із найвизначніших майстрів XX століття.
[45] Ксанакс — препарат для лікування панічних розладів, неврозів та соціофобії.
[46] Риталін — лікарський засіб, що належить до групи психостимуляторів. У багатьох розвинених країнах його не використовують, уважаючи за наркотичну речовину.
[47] Пуерарія, або кудзу, — поширена в Азії ліаноподібна тропічна рослина, яка може тісно обплітати інші рослини.