Жовтий Кром: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— …марш — стрибайте — марш! — ще раз проголосив формулу рівний голос Г енрі Уїмбуша. Пірнула ще одна партія дівчат.

Деніс трохи стомився від розмови з місіс Бадж і до речі згадав, що обов’язки розпорядника кличуть його в інше місце. Він пропхався крізь шереги глядачів і пішов геть. Він знову думав про те, що його душа — бліда й тоненька перетинка, але раптом здригнувся, почувши в себе над головою тонкий пронизливий голос, що раз у раз вимовляв одне–однісіньке слово:

— Мерзенно!

Деніс рвучко підвів голову. Доріжка, якою він ішов, бігла під стіною підстрижених тисів, над якими високо вгорі нависала тераса будинку. Людина, що там стояла, могла все бачити через верхів’я дерев. Глянувши угору, Деніс помітив дві голови, що видніли з-поза тисів просто над ним. Він упізнав залізну маску містера Бодихема й бліде, безбарвне обличчя його дружини. Вони дивились через його голову, через голови натовпу, що зібрався біля басейну, на змагання дівчат.

— Мерзенно! — повторила місіс Бодихем з тихим присвистом.

Пастор повернув свою залізну маску до густої синяви неба.

— Коли ж? — мовив він ніби сам до себе. — Коли ж? — Він знову опустив очі, і його погляд упав на задерте цікаве обличчя Деніса. На терасі зчинилася метушня, і містер та місіс Бодихем зникли з очей.

Деніс продовжував свою прогулянку. Він пішов за карусель, через заповнені людом вулиці шатрового містечка; серед галасу й сміху бентежно тріпотіла перетинка його душі. На майданчику, обгородженому линвами. Мері керувала дитячими іграми. Навколо неї гасали крихітні істоти, що верещали так, аж у вухах дзвеніло; інші цілими гронами чіплялися за спідниці матерів або штани батьків. Обличчя Мері пашіло від спеки: вона розвинула колосальну енергію і саме дала старт бігу на трьох ногах. Деніс був у захваті від цього видовища.

— Ви мене вражаєте, — сказав він, підійшовши до неї ззаду і торкнувшись її руки. — Я ніколи ще не бачив вас такою.

Вона повернула до нього обличчя, кругле, рум’яне й чесне, як сонце на вечірньому прузі; коли вона поводила головою, золотий дзвоник її волосся беззвучно гойдався.

— Знаєте, Денісе, — мовила вона серйозно й тихо, трохи захлинаючись, як завжди, — тут є жінка, яка народила трьох дітей за тридцять один місяць.

— Невже справді… — перепитав Деніс, подумки зробивши швидкі обчислення.

— Це жахливо. Я їй сказала про Мальтузіанську Лігу. Треба б…

В цю мить з новою силою розітнувся дитячий вереск, який свідчив, що хтось уже виграв біг. Мері знову опинилась у центрі небезпечної водоверті. Треба тікати, подумав Деніс, а то його ще попросять щось робити. Він повернувся назад, до шатрового містечка. Йому раптом дуже захотілося чаю. Проте чайний намет був заповнений ущерть. З незвично похмурим виразом на розчервонілому обличчі Анна несамовито крутила кран бачка; коричнева рідина безперервною цівкою лилась у підставлені чашки. Прісілла, велична у своєму царственому капелюсі, підбадьорювала селян у дальньому кутку намета. Коли на мить западала тиша, Деніс міг чути її глибокий веселий сміх і чоловічий голос. Ясно, мовив він у думці, тут не місце для того, хто хоче чаю. Він нерішуче постояв на вході до намету. Несподівано йому на думку спала чудова ідея; якщо він зараз повернеться в дім, повернеться непомітно, якщо навшпиньках прокрадеться до їдальні й безшелесно відчинить дверцята буфета — тоді!.. У його прохолодних глибинах він знайде пляшки та сифон; пляшки кришталево–прозорого джину й кварту содової води. І тоді — о, дайте мені чашу, що п’янить і звеселя…

За хвилину він уже швидко йшов темною тисовою алеєю. Всередині будинку було напрочуд тихо й прохолодно. Обережно несучи велику повну по вінця склянку, він зайшов до бібліотеки. Там, поставивши склянку на ріжок стола, сів у крісло з томиком Сент—Бева. Подумав, що нічим так не заспокоїти розтривожений дух, як «Розмовами по понеділках». Сьогоднішні полуденні враження були надто грубим ударом для його тоненької перетинки; вона потребувала спокою.

Надвечір ярмарок почав ущухати сам собою. Настав час для танців. На краю шатрового містечка линвами відгородили майданчик. Навколо на стовпах розвісили ацетиленові ліхтарі, що випромінювали сліпуче світло. У кутку розмістився оркестр, і під музику його скрипок та труб тупцювали на сухій землі і нищили траву своїми черевиками сотні дві чи три танцюристів. Навколо цього клаптика землі, освітленого майже як удень, сповненого гамору й руху, ніч здавалася неприродно темною. Її розтинали смуги світла; час од часу з темряви виринала якась самотня постать або сплетені в обіймах закохані; вони раптово з’являлися у яскравому промені і через мить щезали.

Деніс стояв біля входу в обгороджений майданчик і споглядав натовп, що колихався й човгав. Пари пропливали перед ним, немов у кіно. Тут була Прісілла, все ще у своєму царственому капелюсі. Вона досі підбадьорювала селян — на цей раз тим, що танцювала з одним із орендарів. Тут був лорд Молейн, що залишився розділити урочисту й безладну трапезу, яка в цей святковий день зійшла за обід. Він посувався, спотикаючись, із якоюсь переляканою сільською кралею, а його зігнуті кволі коліна вихляли дужче, ніж звичайно. Містер Скоган дрібушив по колу з іншою. Мері перебувала в обіймах молодого селянина могутньої будови; вона дивилася на нього знизу вгору і говорила, наскільки Деніс міг бачити, щось дуже серйозне. Про що? — подумав він. Можливо, про Мальтузіанську Лігу. Сидячи у кутку в оркестрі, Дженні демонструвала чудеса мистецтва на барабанах. Її очі сяяли, вона всміхалася сама собі. Здавалося, все її приховане життя знайшло вираз у цьому примхливому гуркоті барабанного бою. Побачивши її, Деніс із сумом згадав про червоний блокнот; йому хотілося знати, який вигляд має він зараз. Та видовище Анни й Гомбо — вони саме пропливли мимо, — Анни, яка з майже заплющеними очима немовби летіла на крилах руху, змусило його забути про ці турботи. Чоловіка й жінку, сотворив їх… Ось вони тут, Анна й Гомбо, і ще сотня пар - і всі узгоджено пливуть під звуки одвічної пісні: «Чоловіка й Жінку, сотворив їх». Але Деніс був осторонь; він один не мав біля себе своєї половини і протилежності. Всі мали пару, тільки не він; всі, тільки не він…

Хтось торкнув його за плече, і він оглянувся. То був Генрі Уїмбуш.

— Я вам ще не показував наші дубові ринви, — сказав він. — Кілька труб, що ми викопали, лежать недалеко звідси. Хочете подивитись?

Вони вийшли разом у темряву. Музика за їхньою спиною звучала дедалі тихше. Найвищі ноти було вже майже не чутно. Лише барабан Дженні і контрабас досі глухо відлунювали у вухах. Генрі Уїмбуш зупинився.

— От ми й прийшли, — мовив він і, витягнувши з кишені електричний ліхтарик, спрямував слабенький промінчик на два чи три почорнілі стовбури, з яких було видовбане щось схоже на труби. Вони лежали, всіма покинуті, в маленькій улоговині.

— Дуже цікаво, — сказав Деніс із досить холодним ентузіазмом.

Вони сіли на траву. Звідти, де був танцювальний майданчик, розтікалося над деревами біле сяйво. Від музики лишився тільки приглушений пульс ритму.

— Я буду радий, — сказав Генрі Уїмбуш, — коли це свято нарешті скінчиться.

— Цілком вас розумію.

— Не знаю чому, — провадив містер Уїмбуш, — але коли я бачу безліч своїх ближніх, що перебувають у стані збудження, це викликає в мене скоріше втому, аніж веселість чи хвилювання. Справа у тім, що вони мене не дуже цікавлять. Це не для мене. Розумієте? Наприклад, я ніколи не міг захопитися колекціонуванням поштових марок. Примітивісти або книжки сімнадцятого століття — це для мене. А марки — ні. Я нічого про них не знаю. Вони мене не цікавлять, вони мене не хвилюють. Боюся, що з людьми приблизно те саме. Я краще себе почуваю із цими трубами. — Він кивнув у бік видовбаних колод. — Біда в тому, що сьогодні ми нічого не знаємо ні про людей, ні про події. Що я знаю про сучасну політику? Нічого. Що я знаю про людей, котрих бачу навколо себе? Нічого. Що вони думають про мене чи взагалі про що завгодно, що вони робитимуть через п’ять хвилин — про такі речі я не маю ані найменшого уявлення. Звідки я знаю, може, за мить ви раптом скочите і спробуєте вбити мене.

— Та ну, — озвався Деніс.

— Правда, — вів далі містер Уїмбуш, — я дещо знаю про ваше минуле, і це «дещо» мене ніби заспокоює. Але я нічого не знаю про ваше сьогодні, і ні ви сам, ні я нічого не знаємо про ваше майбутнє. Це страшно: живі люди для нас невідомі й непізнавані об’єкти. Можна сподіватися щось узнати про них лише за допомогою цілої низки вкрай неприємних і нецікавих людських контактів, на які треба згаяти силу–силенну часу. Те саме і з сучасними подіями; як я можу щось про них узнати, якщо не віддаватиму роки на їхнє безпосереднє вивчення, яке знов–таки вимагатиме від мене незліченних і неприємних контактів? Ні, дайте мені минуле. Воно не підвладне змінам, воно завжди під рукою, записане чорним по білому, ви пізнаєте його тихо, благородно і — це найголовніше — на самоті, завдяки читанню. Завдяки читанню я багато знаю про Цезаря Борджіа, про святого Франціска, про доктора Джонсона, за кілька тижнів я близько познайомився з цими видатними людьми і був урятований від нудного й огидного особистого спілкування, якого не міг би уникнути, коли б вони жили тепер. Яким веселим і радісним стало б життя» якби не треба було спілкуватися з людьми! Можливо, в майбутньому, кати машини досягнуть високої досконалості — бо признаюся, що я, як і Годвін та Шеллі, вірю в удосконалюваність, удосконалюваність машин — для таких, як я, з’явиться можливість жити в гордій самотині в оточенні турботливих мовчазних і делікатних машин і в повній безпеці від людського вторгнення. Це було б чудово.

— Чудово, — погодився Деніс. — Але як же бути з бажаними людськими контактами, такими, як любов, дружба?

Чорний силует на темному тлі неба похитав головою.