Жовтий Кром: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але коли? — Рід Велетів презлих Хоча й дрібніших, досі топче лик Землі. Бундючні, без чеснот — лише пиха Хвалитись вадами своїми їх штовха.

«Мовляв, погляньте, скільки моці в нас Потвор хвальба і тупість водночас.

Цькують усе. шо «менше», бевзі ці.

Вдаючи і себе божих посланців.

А ти, о Доле, вироком сумним Тяжієш над предтечами Весни:

Хто в світ прийшов Майбуть передректи.

Той скніє в пеклі злої німоти.

«Посівши володіння спадщиною, сер Г еркулес одразу взявся до реформ у своєму маєтку. Тому що, хоча він і не соромився своєї потворності, — а як видно з вірша, навіть гадав, що в багатьох відношеннях переважає звичайних людей, — сер Геркулес не хотів мати коло себе чоловіків і жінок нормального зросту. Більше того, розуміючи, що мусить відмовитися від усіх амбіцій, він поклав зовсім покинути великий світ і створити у Кромі, так би мовити, свій власний світ, у якому все повинно бути пропорціональне йому самому. Тому він позвільняв усіх слуг і поступово замінив їх новою челяддю, що мала карликовий зріст. Протягом кількох років він зібрав у себе численну двірню, з-посеред якої ніхто не був вищий за чотири фути, а найменший ледве сягав двох футів і шести дюймів. Батькових собак — сеттерів, мастіфів, хортів і гончаків — він попродавав або роздав як занадто великих та галасливих для його дому і замінив мопсами, королівськими спанієлями та всякими іншими собаками найдрібніших порід. Батькових коней він також продав. Для себе — як для верхової їзди, так і для запрягу, — він мав шість чорних шетландських поні, а також четверо рябих коників ньюфорестської породи.

Уладнавши таким чином маєток, він хотів тепер лише знайти собі гідну подругу, яка поділила б із ним його рай. Сер Г еркулес мав чутливе серце, і між шістнадцятим і двадцятим роком життя не раз уже відчув, шо таке кохання. Та коли одного разу він наважився освідчитись молодій леді, яку обрав, вона лише засміялась. Оскільки він наполягав, леді підняла його й, труснувши, як надокучливу дитину, звеліла, щоб він забирався геть, поки цілий, і ніколи більше їй не набридав. Незабаром історія набула розголосу — та й сама молода леді охоче її розповідала як особливо смішний анекдот. Геркулес зазнав жахливих, нестерпних образ і глузувань. З віршів, написаних у цей період, ми робимо висновок, що він хотів заподіяти собі смерть. З плином часу, однак, ця образа затерлася в його пам’яті; та вже ніколи, хоч закохувався сер Геркулес часто й палко, не наважувався він навіть наблизитися до тих, хто його вабив. Діставши велику спадщину і зрозумівши, що його багатство дає йому змогу створити собі світ за власним вподобанням, Геркулес тепер знав, що коли йому судилося мати дружину — а він цього жадав, бо природа наділила його ніжним і воістину палким темпераментом, — він повинен вибрати її так само, як добирав собі слуг — серед карликів. Але скоро він переконався, що це справа вельми нелегка; адже він хотів одружитися лише з такою, котра відзначалася б красою і шляхетним походженням. Він відмовився від дочки лорда Бемборо з тієї причини, що, опріч карликового зросту, вона була ще й горбата; а іншою дівчиною, сиротою, яка походила з дуже славного гемиширського роду, він знехтував тому, що її обличчя, як у багатьох карликів, було бридке й зморщене. Нарешті, коли він уже геть зневірився, йому стало відомо з надійних джерел, що в графа Тітімало, венеціанського дворянина, є дочка витонченої краси, великої вченості, і всього трьох футів заввишки. Він негайно вирушив до Венеції й одразу ж по приїзді з’явився засвідчити свою шану графові, котрий, як виявилося, жив із дружиною та п’ятьма дітьми в дуже поганому помешканні і в одному з убогих кварталів міста. Граф перебував у настільки скрутному становищі, що навіть провадив у цей час переговори (ходили такі чутки) з мандрівною трупою блазнів і акробатів, — яка перед тим мала нещастя втратити свого тренованого карлика, — про те, щоб продати їм свою мініатюрну дочку Філомену. Сер Геркулес з’явився саме вчасно, щоб порятувати нещасну дівчину; він був так обворожений грацією та красою Філоменн, що вже на третій день офіційно запропонував їй руку й серце. Вона погодилася з великою радістю, так само як і її батько, що побачив у цьому англійському зятеві надійне й щедре джерело прибутку. Після скромного весілля, на якому одним із свідків був англійський посол, сер Геркулес із молодою дружиною повернулися морем до Англії і зажили, як здавалося, щасливим, хоч і небагатим на події життям.

Кром і його карликова челядь привели Філомену в захват, бо вона тут уперше відчула себе справжньою жінкою, що живе серед рівних собі й у дружньому середовищі. В неї було багато вподобань, спільних із чоловіком; як і він, вона любила музику. Філомена мала чудовий голос, дивовижно сильний як для такого маленького створіння, і могла брати верхнє «ля» без будь–якого зусилля. Під акомпанемент чоловіка, що грав на своїй прекрасній кремонській скрипці, котру тримав, як тримають віолончель, про що ми вже згадували, вона співала всі найвеселіші і найніжніші арії з опер і кантат своєї батьківщини. Вони виявили, що можуть у чотири руки грати на клавесині всю музику, написану для двох звичайних рук, — і це стало для сера Геркулеса джерелом невимовної втіхи.

Коли вони не грали й не читали разом (а останнє вони робили часто — як англійською, так самой італійською), то проводили час у корисних вправах на свіжому повітрі. Іноді вони веслували на озері в маленькому човнику, але найчастіше їздили верхи або в кареті — розваги, які, через цілковиту для неї новизну, сповнювали Філомену особливого захвату. Після того, як Філомена навчилася чудово їздити верхи, вони з чоловіком часто виїжджали на полювання до парку, який у ті часи був набагато більший, ніж нині. Полювали не на лисиць чи зайців, а на кроликів зі зграєю тридцяти чорних і жовтувато–брунатних мопсів — ці собаки, якщо тільки вони не перегодовані, спроможні гнати кроликів, а також інших дрібних тварин. Четверо карликів–грумів у ясно–червоних лівреях, верхи на білих ексмурськнх поні, нацьковували собак, тим часом як їхні пан і пані в зелених костюмах скакали за ними чи то на чорних шетландських чи на рябих ньюфорестських поні. Вільям Стабс написав картину, яка зображувала великі гони — собак, коней, панів і грумів. Сер Геркулес був так захоплений його полотнами, що запросив художника, хоч той був нормальна на зріст людина, погостювати в замку, де він і написав цю картину. Окрім того, Стабс намалював портрет сера Г еркулеса і його дружини, що сидять у зеленій емальованій колясі, в яку запряжено четвірку чорних шетландців. Сер Г еркулес має на собі темно–фіалковий оксамитовий сурдут та білі панталони; Філомена — сукню з квітчастого мусліну і крислатий капелюшок із рожевим плюмажем. Обидві постаті в яскравій кареті чітко виділяються на темному тлі дерев; але з лівого боку картини дерева рідшають і зникають, і четверо чорних поні стоїть проти світлого і дивно зловісного неба, на якому купчаться грозові хмари, забарвлені сонцем у золотаво–коричневий колір.

Так щасливо проминули чотири роки. На кінець четвертого Філомена відчула, що завагітніла. Сер Геркулес страшенно зрадів. «Якщо бог буде милостивий, — писав він у своєму щоденнику, — то ім'я Лепітів збережеться, і наша рідкісна й витончена порода переходитиме з покоління в покоління, поки світ не визнає вищість істот, над якими звик насміхатись». Коли його дружина народила хлопчика, він склав вірша, присвяченого цій події. Дитя охрестили Фердінандом на спогад про того, хто збудував дім.

Через кілька місяців у серце сера Г еркулеса та його дружини почав закрадатись якийсь неспокій. Річ у тім, що дитина росла дуже швидко. У рік вона важила стільки ж, скільки Геркулес, коли йому було три. «Фердінандо росте крещендо, — писала Філомена в своєму щоденнику. — Це видається неприродним». У півтора року дитина була на зріст майже такою самою, як їхній найменший жокей, чоловік тридцяти шести років. Невже можливо, щоб Фердінандові написано на роду стати людиною нормальних, велетенських розмірів? Це була думка, якої ні батько, ні мати ще не наважувалися висловити вголос, але кожен із них потай від іншого розмірковував над цим у своєму щоденнику із страхом і скорботою.

Коли Фердінандові виповнилося три роки, він був вищий за свою матір і лише на пару дюймів нижчий від батька. «Сьогодні ми вперше, — занотував сер Геркулес, — подивилися правді в очі. Неможливо далі приховувати огидну істину: Фердінандо не такий, як ми. У день його триріччя, коли нам годилося б радіти здоров’ю, силі та вроді нашої дитини, ми вдвох оплакували своє загибле щастя. Господи, дай нам силу нести цей хрест».

У восім років Фердінандо був такий великий і на диво здоровий, що батьки постановили, хоч і з неохотою, вирядити його до школи. З початком наступного семестру його відправили до Ітона, і в домі запанував глибокий спокій. Фердінандо приїхав на літні канікули ще вищий і дужчий. Якось він ненароком збив із ніг дворецького, і той зламав руку. «Він брутальний, неуважний і нічого не хоче слухати, — записав його батько. — Єдине, що навчить його добре поводитись, це тілесне покарання». Фердінандо, що на той час був уже на сімнадцять дюймів вищий за батька, так і не дістав тілесного покарання.

Якось через три роки Фердінандо приїхав на літні канікули з величезним мастіфом. Він купив його у Віндзорі в якогось діда, котрий не міг прогодувати такого здоровенного пса. Це була люта й підступна тварина. Ледве з’явившись у домі, мастіф напав на одного з улюблених мопсів сера Г еркулеса, вчепився у нього зубами і мотав так, що той мало не здох. Сер Г еркулес дуже розгнівався і наказав посадити пса на ланцюг у дворі біля стайні. Фердінандо похмуро відповів, що соба ка належить йому і що він держатиме його там, де захоче. Батько, що почав сердитись, звелів йому негайно забрати пса з дому. Фердінандо навіть не ворухнувся. В цю мить увійшла його мати. Собака налетів на неї, звалив її з ніг і дуже покусав їй плече й руку; за мить він, мабуть, учепився б їй у горло, якби сер Геркулес не вихопив шпагу і не простромив мастіфові серце. Повернувшись до сина, він звелів йому негайно вийти з кімнати, бо він не заслуговує бути поряд із матір’ю, якої мало не вбив. Вигляд сера Г еркулеса, що стояв однією ногою на трупі велетенського пса, тримаючи в руці закривавлену шпагу, настільки вражав, такими владними були його голос, жести і вираз обличчя, що Фердінандо злякано вислизнув навшпиньки із кімнати і до кінця канікул поводився якнайпристойніше. Незабаром його мати одужала від укусів, але відтоді постійно жила серед уявлюваних кошмарів.

Два роки, які Фердінандо провів на континенті, відбуваючи традиційну подорож, були для його батьків періодом щасливого перепочинку. Але й тоді їх переслідували думки про майбутнє; навіть розваги їхньої молодості не могли дати їм заспокоєння. Леді Філомена втратила голос, а сер Геркулес надто страждав від ревматизму, щоб грати на скрипці. Правда, він ще їздив верхи за своїми мопсами, але його дружина почувала себе надто старою і, після пригоди з мастіфом, надто нервовою для подібних розваг. У кращому разі, щоб зробити приємність чоловікові, вона їхала за гонами в маленькому кабріолеті, запряженому найспокійнішими старими шетландцями.

Настав день, коли мав повернутися Фердінандо. Філомена, яка нездужала через невиразні страхи й передчуття, пішла до своєї кімнати й лягла в постіль. Сер Геркулес зустрів сина сам. До зали увійшов велетень у коричневому дорожньому костюмі. «Вітаю тебе, сину», — сказав сер Геркулес голосом, що ледь тремтів.

«Сподіваюся, ви здорові, сер». — Фердінандо нахилився, щоб потиснути батькові руку й знову випростався. Маківка сера Геркулеса була на одному рівні з його стегном.

Фердінандо приїхав не сам. З ним було двоє приятелів одного з ним віку, і кожен із молодих людей привіз слугу. Ось уже тридцять років Кром не опоганювався присутністю стількох представників звичайної людської породи. Сер Геркулес був прикро вражений і навіть обурений, проте довелося підкоритися законам гостинності. Він привітав молодих джентльменів із похмурою чемністю, а слуг відпровадив на кухню, звелівши, щоб про них добре подбали.

На світло видобули старий фамільний обідній стіл, з якого стерли давній порох (сер Геркулес і його дружина звикли обідати за маленьким столиком двадцяти дюймів заввишки). Саймонові, старому дворецькому, який був у змозі лише заглядати через край великого стола, під час вечері допомагали троє слуг, що їх привезли з собою Фердінандо та його гості.

Сер Геркулес сидів на чільному місці і з властивим йому тактом підтримував розмову про радощі закордонної подорожі, про красоти мистецтва й природи, які мандрівник бачить у далеких краях, про венеціанську оперу, про хори хлопчиків в італійських церквах та про всякі інші такі речі. Молоді люди слухали його неуважно, вони пильно стежили за зусиллями дворецького, який міняв страви й наповнював келихи. Вони ховали свій сміх за сильними нападами кашлю, шо повторювались раз у раз, або прикидалися, ніби чимось давляться. Сер Геркулес удав, ніби нічого не помічає, і перевів розмову на спорт. Тоді один з молодиків запитав, чи правда, що, як йому розповідали, сер полює на кроликів зі зграєю мопсів. Сер Г еркулес відповів, що це справді так, і почав описувати деякі подробиці гонів. Молоді люди застогнали від реготу.

Коли вечеря скінчилася, сер Геркулес сповз зі свого стільця і під приводом, що він мусить подивитися, як почуває себе леді, пішов, сказавши їм добраніч. Молодики хапалися за животи. Він піднімався по сходах, а за ним лунали вибухи сміху. Філомена не спала: вона лежала в ліжку, дослухаючись до оглушливого реготу й тупотіння незвично важких кроків на сходах і в коридорах. Сер Геркулес підсунув стілець до її ліжка й довго сидів мовчки, тримаючи руку дружини в своїй та час від часу ніжно стискуючи її. Приблизно о десятій годині їх сполохав страшенний лемент. Почувся брязкіт розбитого скла, гупання ніг, вигуки й регіт. Тоді сер Геркулес підвівся і, незважаючи на благання дружини, пішов подивитись, що сталося. На сходах не було світла, і він спустився навпомацки. Гамір посилився, уже можна було розібрати окремі слова та фрази. З-під дверей їдальні пробивалася смужка світла. Сер Геркулес нечутно перейшов залу. Тільки–но він наблизився до дверей, знову почувся дзенькіт розбитого скла і брязкіт металу. Що вони там роблять? Зіп’явшись навшпиньки, він зумів зазирнути в замкову шпару. Посеред погромленого столу старий Саймон, дворецький, танцював джигу. Він упився до того, що насилу втримував рівновагу. Під ногами в нього хрускало й дзвеніло бите скло, а його черевики наскрізь промокли від розлитого вина. Троє молодиків стукали по столу руками або порожніми пляшками, підохочуючи старого реготом і вигуками. Троє слуг також сміялися, прихилившись до стіни. Раптом Фердінандо шпурнув у танцюриста жменю каштанів. Маленький чоловічок захитався й упав горілиць, поваливши карафу та кілька склянок. Вони поставили його на ноги, дали йому випити бренді, поплескуючи по спині. Старий посміхався й гикав. «Завтра ми влаштуємо балет усієї двірні», — гукнув Фердінандо. «А татусь Геркулес візьме свою палицю і вбереться в лев’ячу шкуру», — додав один з його товаришів, і всі троє зайшлися гучним реготом.

Сер Геркулес не схотів більше ні дивитись, ні слухати. Він знову перейшов через залу і став підійматися сходами, насилу пересуваючи ноги. То був кінець; для нього не залишалося місця на цьому світі, світ був затісний для нього і Фердінандо.

Дружина все ще не спала; зустрівши її тривожний погляд, сер Г еркулес мовив: «Вони знущаються із старого Саймона. Завтра буде наша черга». Якусь хвилину вони мовчали.

Нарешті Філомена сказала: «Я не хочу побачити завтра».

«Справді, краще його не бачити», — відповів сер Г еркулес. Зайшовши до свого кабінету, він записав у щоденник повний і докладний звіт про події цього вечора. Ще й не дописавши, він покликав камердинера і звелів приготувати йому ванну з гарячою водою на одинадцяту годину. Скінчивши писати, він зайшов до кімнати дружини, приготував дозу опіуму у двадцять разів сильнішу за ту, яку вона звичайно вживала, коли не могла заснути, і подав їй із словами: «Ось ваше снодійне».

Філомена взяла склянку, але випила не одразу. На очах у неї проступили сльози. «Пам’ятаєте, ми завжди співали влітку, сидячи sulla terrazza (на терасі). Ледве чутним, надтріснутим голосом вона проспівала кілька тактів із Страделли: «Amor, amor, noe dormer piu (любов, любов, не засинай). А ви грали на скрипці. Здається, це було зовсім недавно, і водночас так давно, так давно. «Addio amor, a rivederti (Прощай, кохання, до зустрічі)». Вона випила «снодійне» і, впавши на подушку, заплющила очі. Сер Геркулес поцілував їй руку і вийшов навшпиньки, неначе боявся її збудити. Він повернувся до кабінету, записав у щоденник останні слова дружини і налив повну ванну води, що її вже принесли за його наказом. Вода була надто гаряча, і він не зайшов у ванну одразу, а взяв з полиці Светонія. Він хотів прочитати, як помер Сенека. Розкрив навмання книжку. «Але до карликів, — прочитав сер Геркулес, — він почував відразу, вважаючи їх lusus naturae і віщунами лиха». Він здригнувся, наче від удару. Пригадав, що той самий Август демонстрував у амфітеатрі юнака шляхетного походження на ім’я Луцій, який не мав навіть двох футів заввишки і важив сімнадцять фунтів, одначе мав голос нечуваної сили. Він гортав сторінку за сторінкою. Тіберій, Калігула, Клавдій, Нерон — що далі, то моторошніше. «Свого вихователя Сенеку він примусив заподіяти собі смерть». А Петроній перед смертю покликав до себе друзів і просив, щоб вони розмовляли з ним не про філософію, а про кохання й любовні пригоди, тим часом як життя витікало з нього крізь розтяті вени… Ще раз умочивши перо в чорнило, сер Геркулес записав на останній сторінці свого щоденника: «Він помер смертю римлян». Потім занурив пальні однієї ноги у воду і, впевнившись, що вона не дуже гаряча, скинув халат, узяв бритву й сів у ванну. Одним помахом він глибоко розітнув ліву кисть там, де була артерія, ліг на спину й заглибився в роздуми. Кров повільно витікала, утворюючи у воді спіралі та кільця. Скоро вся вода в купелі стала рожевою. Колір густішав; сер Геркулес відчув, як ним оволодіває непереборний сон; він плив з одного неясного видіння в інше… Незабаром міцно заснув. У його маленькому тілі було небагато крові».

Пити каву після ланчу товариство перейшло до бібліотеки. Її вікна виходили на схід, і о цій порі дня тут було найпрохолодніше місце в усьому будинку. То була велика кімната, заставлена ще у ХУШ сторіччі білими фарбованими полицями вишуканої форми. В одній стіні були двері, замасковані рядами книжкових макетів. Двері відкривали доступ у глибоку шафу, де серед старих листів та газет, порохнявів у темряві саркофаг із мумією вельможної єгиптянки, що його привіз зі своєї подорожі сер Фердінандо–другий. На відстані десяти ярдів ці потайні двері здавалися кількома рядами полиць, заставлених справжніми книжками. Перед ними стояв містер Скоган із чашкою кави в руці.

— Нижню полицю, — говорив він, — займає енциклопедія в чотирнадцяти томах. Корисно, але нуднувато. Те саме можна сказати і про «Словник фінської мови» Капрімалджа. «Біографічний словник» обіцяє значно більше. «Біографії людей, що народились великими», «Біографії людей, що домоглися величі», «Біографії людей, яким було нав’язано велич» і «Біографії людей, які ніколи не були великими». А ось аж десять томів «Праць і подорожей Томса» і роман «У гонитві за примарою», що належить перу невідомого автора і ледве вміщується в шести. А це що? — містер Скоган став навшпиньки і придивився: — Сім томів «Повістей Нокеспотча». Любий Генрі, — сказав він, обертаючись, — тут ваші найкращі книжки. Я охоче віддав би за них решту вашої бібліотеки.