Читать книгу «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання» онлайн.
І сниться тобі похоронна процесія, і духовий колгоспний оркестр, спалахуючи проти сонця міддю, грає траурний марш… Все село проводжає тебе, Вітя Горобець, в останню твою путь!
Плаче за труною Галя, побивається: ой, на кого ж ти, мовляв, мене покидаєш?..
«Не знаю», — гірко думає Вітя і кріпиться з останніх сил, щоб і собі не розплакатися. Не гоже покійнику на своїх похоронах плакати.
Всі плачуть… Федя плаче і навіть Грицько Причепа на даному етапі рукавом сльози витирає.
А голова колгоспу, схилившись над тобою, сумно каже:
— Шановний товаришу Горобець! Радимо вам спати спокійно і вивчати у сні класиків!
І тебе опускають у яму.
— Н-не-е хо-о-очу-у-у!!! — зненацька кричиш ти.
— То вставай, як не хочеш! Чого ти репетуєш, як тітка Марфа, коли в неї гроші на базарі витягли, — хтось каже голосом Федька Котигорошка. — А потім вона прийшла додому і знайшла гроші в себе під подушкою, в панчосі…
— Е-е… Г-га-а?!. — Вітька закричав і схопився. — Що?
— Чого ти як самашедший кричиш? — Федько аж відскочив. — Вставай, пора вже…
— Що?.. Га?.. — важко дихав Вітька. — Мене вже убили?
— Ще ні,— утішає Федько і, підтягнувши штани, оптимістично закінчує,— але можуть… В тебе все, як кажуть, ще попереду… Отож протри очі і ходімо на поле бою. — Подумавши, радить: — Коли будеш через поріг переступати, високо піднімай ноги, щоб, бува, не спіткнувся… Є така прикмета: хто спіткнеться перед дуеллю, того неодмінно вгепають!
Вітька не хоче, щоб його вгепали, тому, високо піднімаючи ноги, старанно переступає через поріг і жмуриться від ласкавого вранішнього сонця.
— Який гарний ранок, — зітхає він.
— Як завжди перед смертю… — по-філософському каже Фёдько. — Трохи не забув… Виходячи з хати, не озирайся, бо потім не повернешся назад… Носа не вішай і йди з гордо піднятою головою. Коли раптом що… ну, вгепають тебе, всі будуть казать, що він ішов з гордо піднятою головою в свою останню, так сказать, путь!
І вони пішли. На поле бою.
Вітька Горобець крокує попереду, як і годиться, з гордо піднятою головою, Федько Котигорошко, підтримуючи в пазусі самопал, котиться за ним слідом і важко зітхає. Вітька на ходу роздивляється село і теж зітхає. Гарне ж яке рідне село! Все в яворах. А на левадах — верби. Сади вишневі, яблуневі всюди… Сорока десь безтурботно скрекоче, граки галасують… То там, то тут поважні, солідні лелеки на хатах стоять і гречно, з гідністю на світ білий дивляться… Надивляється Вітька, може, більше він і не побачить уже Великих Чапель?
Федько позад нього шморгає носом.
— Ти чого? — не обертаючись, питає Вітька.
— Жа-жалко… — пхикає Федько. — А раптом тебе вгепає Петько? Він такий, що на все здатний.
— Будь мужчиною, — радить Вітька. — Якщо і загину, так на полі бою, як і подобає справжнім мужчинам!
— Я збережу про тебе світлу па-пам’ять у серці,— Федько витирає сльози і вмить стає по-діловому зібраним. — Значить, так… Давай швидше, бо Петька ще подумає, що ми злякалися…
Друзі наддають ходу.
— Ех, і буде ж зараз стрілянина! — Федько аж руки від задоволення потер, радий, що така важлива подія, як дуель, не обійдеться без його, Фединої, участі.— Недарма ж я всю ніч самопала готував! — Спльовує і авторитетно заявляє: — Баб-бахне, будь здоров! Або Петьку, або тобі добряче перепаде!.. Поживемо, як кажуть, побачимо.
Вітька без особливого ентузіазму додає:
— Поживемо — побачимо, кого бабахне.
Дуель
25 липня 1964 року.
Сім годин ранку.