Пристрасть, згідно з Г. Х.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я помацала кишені халата, знайшла сірники і сигарету, запалила її.

Біла маса таргана всихала і злегка жовтіла на сонці. Завдяки цьому я усвідомила, що минуло більше часу, ніж я гадала. На мить хмара затулила сонце, і я побачила ту саму кімнату без нього.

Не темну, просто без світла. Тоді я зрозуміла, що кімната існує сама по собі, що вона не є самою лише спекою від сонця, що вона також може бути холодною і спокійною, немов місяць. Уявляючи, якою була б місячна ніч тут, я глибоко вдихнула, ніби ввійшла у спокійні води. Хоча я також знала, що холодний місяць так само не був кімнатою. Кімната існувала сама по собі. Це була висока одноманітність вічності, що дихала. Це налякало мене. Світ не злякав би мене лише якби я стала світом. Якщо я — це світ, я не боюся. Якщо хтось є світом, він керується чутливим радаром.

Коли хмара пройшла, сонце в кімнаті стало ще яскравішим і білішим.

Час від часу тарган робив миттєвий порух вусами. Його очі продовжували монотонно споглядати мене, два нейтральні, фертильні яєчники. У них я впізнала свої два анонімні інертні яєчники. А я не хотіла, о, я так відчайдушно не хотіла!

Я відклала слухавку, але хтось може прийти і подзвонити у двері, і тоді я буду вільна! Блуза! блуза, яку я замовила: вони сказали, що привезуть її, тож вони дзвонитимуть у двері!

Ні, не дзвонитимуть. Тож я далі заглиблююсь у свої усвідомлення. І от я усвідомила, що прісний тарган нагадує мені часи, коли я була вагітна.

— Я пригадала себе саму, коли йшла вулицями, знаючи, що робитиму аборт, лікарю, щойно я дізналася про дитину і вже знала, що робитиму аборт. Але, принаймні, я дізналася про вагітність. Ішовши вулицями, я відчувала у собі дитину, яка тоді ще не рухалася, тоді я зупинилася, щоб подивитися на воскових манекенів, що усміхалися до мене з-поза вітрин. І коли я зайшла до ресторану і поїла, клітини дитини проковтнули їжу, як рот риби, що очікує. Коли я йшла, коли йшла, я носила її.

Протягом тих нескінченних годин, коли я ходила вулицями, думаючи про аборт, про який, власне, уже було вирішено з вами, лікарю, протягом тих годин мої очі, напевно, так само були прісні. На вулиці я так само була не що інше, як тріпотіння тисячі вій одноклітинних, я вже тоді відчула в собі блискучий погляд таргана, затиснутого посередині. Я ходила вулицями з пересохлими губами, і життя, лікарю, було для мене зворотним боком злочину. Вагітність: я була закинута у радісне жахіття байдужого життя, яке живе і рухається.

І коли я розглядала вітрини, лікарю, з пересохлими губами, наче та, хто не дихає носом, коли дивилася на нерухомих, усміхнених манекенів, я була наповнена непримітним планктоном, і я відкрила свій тихий, стиснутий рот, і сказала вам: «Що мене хвилює найбільше, лікарю, це те, що я не можу нормально дихати». Планктон надав мені мого забарвлення, річка Тапажос зелена, бо в ній зелений планктон.

Коли настала ніч, я все ще вирішувала про вирішений аборт, лежачи в ліжку з тисячами моїх фасеткових очей, що вдивлялися в темряву, з губами, що почорніли від дихання, не думаючи, не думаючи, вирішуючи, вирішуючи: цими ночами я поступово чорніла від мого власного планктону, як і речовина таргана жовтіла, і моє поступове почорніння позначало плин часу. І чи могло все це бути любов’ю до дитини?

Якби так, тоді любов — це набагато більше, ніж любов: любов — це ще до любові: це боротьба планктону, це боротьба великої живої інертності. Так само, як життя в таргані, затиснутому посередині.

Страх, який я завжди відчувала, був страхом перед тишею, з якої складається життя. Страх нейтрального. Нейтральне було моїм найглибшим, найживішим корінням: я подивилася на таргана і я знала. Поки не побачила таргана, я завжди давала пережитому якусь назву, інакше мені не було порятунку. Щоб порятуватися від непевного, я давно відмовилася від існування заради персони, заради маски людини. Олюднена я звільнилася від пустелі.

Я звільнилася від пустелі, так, але я також її втратила! І я також втратила ліси, і повітря, й ембріона всередині себе.

Втім, ось він, інертний тарган без імені болю або любові. Єдина його життєва відмінність полягає в тому, якої він статі: чоловічої чи жіночої. Я думала про таргана лише як про жінку, адже те, що затиснуте посередині, має бути жінкою.

Я загасила недопалок сигарети, що вже обпікав мені пальці, прискіпливо погасила його капцем об підлогу і схрестила спітнілі ноги, я й не знала, що ноги можуть так спітніти. Нас двоє, ми поховані живцем. Якби мені вистачило сміливості, я б змахнула піт із таргана.

Чи відчувала вона в собі щось, що було подібне до того, що бачив у ній мій погляд? якою мірою вона користувалася собою і використовувала те, чим вона була? чи знала вона, принаймні в якийсь непрямий спосіб, що вона пересувалася повзаючи? чи пересування повзаючи, — це не те, що можна усвідомити? Що я знала про те, що люди вочевидь бачили в мені? звідки мені було знати, чи я, бува, не ходила, тягнучи живіт крізь пилюку на підлозі? Хіба правда не має свідків? хіба бути означає не знати? Якщо людина не дивиться і не бачить, чи правда так само існує? Невисловлена правда, навіть для того, хто дивиться. Чи в цьому полягає секрет того, щоби бути людиною?

Якщо я захочу, навіть зараз, коли все закінчиться, я все ще можу утриматися від того, щоби бачити. І тоді я ніколи не дізнаюся правди, крізь яку зараз наново намагаюсь пробратися — це досі залежить від мене!

Я оглядала суху білу кімнату, де бачила лише пісок і завали піску, що сипалися одне на одне. Я стояла в мінареті із твердого золота. Я була вся у твердому, непіддатливому золоті. І мені потрібно було, щоб мене прийняли. Мені було страшно.

— Мамо: я забрала життя, і немає рук, які прийняли б мене зараз і в годину нашого життя в пустелі, амінь. Мамо, тепер усе навколо перетворилося на тверде золото. Я перервала довершену річ, мамо, і це гірше за вбивство, це змусило мене пройти крізь розколину, яка показала мені те, що гірше за смерть, показала мені в’язке інертне життя, що жовтіє. Тарган живий, і його око — родюче, я боюся своєї хрипоти, мамо.

Просто моя німа хрипота вже була хрипотою того, хто плескається в лагідному пеклі.

Хрипота — того, хто отримує задоволення. Мені було добре в пеклі, я насолоджувалася тією білою кров’ю, яку я ж пролила. Тарган дійсно існує, мамо. Це вже не ідея таргана.

— Мамо, я просто робила вигляд, що хочу убити, але лише поглянь, що́ я зруйнувала: я зруйнувала оболонку! Убивати також заборонено, тому що руйнується тверда оболонка і лишається в’язке життя. Зсередини оболонки виходить серце, густе, біле, живе, немов гній, мамо, благословенна будь серед тарганів, зараз і в цю годину твоєї моєї смерті, тарган і найцінніше.

Ніби слово «мама» визволило в’язку і білу частину в мені: інтенсивна вібрація ораторію раптом припинилася, і мінарет затих. І як після важкого нападу блювоти, моєму чолу стало легше, воно освіжилося й охололо. Тепер жодного страху, чи навіть побоювання.

Тепер жодного страху, чи навіть побоювання.

Невже я виблювала свої останні людські рештки? І я вже не кликала на допомогу. Денна пустеля розстелилася переді мною. Й ораторій почався знову, але в інший спосіб, тепер ораторій був глухим бринінням світла, що відбивалося від стін і стелі округлого склепіння. Ораторій був утворений тремтінням серпанку. Мій страх тепер також був інакшим: не страх того, кому треба увійти, а набагато більший страх того, хто вже увійшов.

Набагато більший: це був страх, що я позбулася страху.

Бо тоді я з усією безстрашністю поглянула на таргана. І побачила: це була істота, що не була наділена красою для інших земних створінь. І коли я побачила його, на мить повернувся прадавній легкий острах: «Клянуся, я зроблю все, що хочеш! Тільки не залишай мене у пастці кімнати з тарганами, бо трапиться щось величезне, а я не люблю інші види! Я люблю лиш людей».

Але після мого ледь помітного відступу ораторій лише зазвучав гучніше, а я лишился сидіти мовчки, вже й не намагаючись зробити зусилля й зарадити собі. Я вже покинула саму себе: я майже бачила на початку вже пройденого шляху саме тіло, яке там полишила. Але я досі час від часу його кликала, усе ще взивала до себе. Та не почувши відповіді, таки зрозуміла тоді, що я врешті полишила себе за межами своєї досяжності.

Так, тарган був істотою, не наділеною красою для інших земних створінь. Рот: якби у неї були зуби, вони були б великі, квадратні і жовті. Як я ненавиджу сонячне світло, яке освітлює все, навіть неможливе. Я витерла кутиком халата чоло, не відводячи очей від таргана, і на моїх очах були такі самі вії. Але ніхто не торкається твоїх, нечиста. Лише інший тарган полюбив би цього таргана.