Ялинка для тіней: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Із-за темної крислатої сосни викотився великий блідий місяць і мережить сріблом батькову льняну сорочку, холодний блискучий серп та сліди босих ніг на білій запорошеній стежці.

Хочеться впасти навколішки й цілувати ці дорогі батькові сліди.

1936

Святоіванські вогні

Шовкове прядиво святоіванської ночі окутало чаром ліс, що очманів від дневного жару й застиг, запоморочений у похміллі, від мохнатих пеньків по рясні чуби ясенів, берестів і кленів.

Щось — гей чадом і чемерицею дишуть спросоння купи муравищ і дикі хабази по дебрах, і свіжа живиця, що зледеніла мережками на рожевій корі, — і в п’янім, безшелеснім ритмі ведуть химерні танки, мигають, блимають і гаснуть святоіванські вогники.

Від цього дивного похмілля, мабуть, і стара Хима дибає навмання лісом, як із празнику, доброго празнику — м’ясного, не з крижівками і прісним борщем, мов на Чесного Хреста. Отак стара Хима — кривульками від корча до корча, а грабові прутики, влізливі, гей ті реп’яхи, микають бабу за димку, то за запаску, то по зів’ялих, як той шкурлат, щоках, по носі з бородавкою, по очах бабу цвікають, каламутних і сухих, бо сльози витекли за дітьми та внуками — еге! — ще коли викапали до одної...

Діти й онуки пішли замолоду глодати сиру землю, а стару Химу лишив Господь наче за кару на білім світі, мовляв — не жий, бабо, а мучся, капарай свою старість, терпку, як полин, і гірку, як гірчиця, обгуркай чужі пороги за ложкою лехвару, а ні — то їж коліна. А нічними сутінками, як добрі люди йдуть у стебло, тащи з панського ліса, висолопивши язика, грабове ріща, щоби було чим під триніжками закоптити, але слухай, як трава росте! — аби лиха година не наднесла того лісничого з каправими очима!..

Баба Хима хильцем-тихцем і крадькома — чапчалап, — а ліс, гей заворожений, ані шелевень, лише сонні роси скапують перлинами з дзвіночків на срібнолистий копатень, і сухий мох та рум’янок хрупотять під бабиними п’ятами, що потріскали, позсідалися — ріпицю на них можна сіяти.

Часом баба настолочить сивульку чи хробачливого козаря: зараз розгортає папороть і нипає, чи нема другого; як знайде — прихапцем пхає за пазуху. В ломаччі щось зшолопотить — баба наслухує: може, яка гадина?.. — і мороз йде бабі поза гребінну рубаху, холодний піт слезить з-під очіпка і руки трясуться, коли тягне гілляку з австрійського «дикунка», а бабині руки зісохлися, як цівки з пряжі, — такі спашені від розкошів та гараздів... Десь на дубі скрикне спросоння дрозд, як перепуджений, мигне темна тінь з пенька на пеньок, а бабі знову тіло терпне й серце опихає, наче в ступі. Це жах повзе, рачкує он там, з глухині, а бабі ввижаються якісь страхіття — може, зеленобороді лісовики із сернячими ратицями, може, богині з чорними гривами, що вийшли з дряговин у Купайлову ніч прати сорочечки потерчатам...

Тихо плюскаються зорі в чистих, як слеза, дощових калюжах, що блистять між золотистою перервою на галявах. На одній полянці, що засинілася від незабудьків, виглядає з зілля лисий кінський череп; сполоканий росами та висушений сонцем — глумливо шкірить кливаки до розмріяного неба. Святоіванські вогні безжурно граються над ним, виводять аркана...

Стара Хима стає, наче вкопана, з оберемком ріща на згорбленім хребті — еге! — засапалася баба Хима, а в грудях деркотить і грає, як на органах, бо баба трохи дихавична — еге ж: задуху має і в котиках завжди ломить на сльоту... Місячні стрибунці скачуть з березової кори на поскороджене борознами і спітніле бабине чоло, а там — і гульк! — на лисий череп між незабудьками. А цей, іродовий, ще дужче шкірить кливи, таки до баби шкіриться: гі-гі-гі, гі-гі-гі!.. — стара Хима так і чує, як по-конячому лящить лісом цей регіт — якби хтось пересипав горох з нецьків до нецьків: гі-гі-гі! Хреститься баба з малькута, бо правою рукою тримає плахту з ріщам і шамкає беззубим ротом: «Нявца й сина і швятого духа».

З левад, що в сизій млі скупались, лине до ліса гомінлива жаб’яча скарга, а з нею — запашний подих свіжих покосів. Баба Хима шморгає носом з бородавкою — ади, як пахне кменом, м’ятою й суницями... Наче весною пахне і молодістю.

На дні скоцюрбленої бабиної душі ворушиться щось сонячно-тривожне, але далеченьке — як небо від землі... Еге, засклепло бабине серце, як обліг півкопи літ не підкладений, згугнявіло й оглухло, як порохнявий пень... Слинить баба язиком шорсткі порепані губи — щось запекло в сухих очах — і йде, зігнувшись у три погибелі, крізь сині незабудьки, а непосидющі вогники так витинають коломийки, аж бабі світ в очах троїться! Залізла баба у кропиви, по литках вогнем пашить, малинник плентається під ногами, а мокрі пелюстки дикої рожі липнуть бабі до рук і до поморщеного, гей капшук, обличчя.

Вийшла баба з лісу на чисте поле, біля рогачки аж захлиснулася від парного подиху чорнозему, а кругом — нивки, нивки сіменатими латками, як маку їх, цих нивок, що три скиби, то борозна. Настовбурчились житні полукіпки по стернях, а пшеничка ще на пні, клониться бабі впояс щебетливе колосся — не так тої пшенички, що блаватів, мачків, ромену та полетиці зародилося на славу...

Вилізла баба на широку межу, обросилася по коліна, цвіркуни врізали собі марша — аж копоти пішли по сонних травах, якась шприха відламалася від Великого Воза — чиясь душенька помандрувала в кращі світи — і витрішкуватий лилик перекабанився, як грудка землі, над бабиною головою.

Пихицьнула баба плахту за межу й сама звалилася на неї, гей тіло без душі. Задеревіли бабі крижі, дух заступило — ані суди, Боже! — кольки під грудьми сперли, химерні вогники загзилися, затанцювали з роєм зір, аж бабі світ пішов ходором. З усіх боків присіли бабу комарі, загомоніли на радощах, мов дяки на парастасі, тнуть без милосердя, за обшивку лізуть, та бабі це байдуже, навіть не чує, шкіра вже задубіла, як підошва. Оподалік облився молоком кущ свербигузу, під ним перебакирився миршавий хрестик... Три цісарські улани лягли тут колись в блискучих чаках з павиними перами і повними животами шрапнелів. Під хрестиком поріс розхідник, батоги, кривавник і святоіванське зілля... За загумінками здрімалося село між темними садами, зацвіли липи при шляху, хрест на церковній бані палає золотом — це хлопці на вигоні кладуть субітку, як луна котиться нивками парубоцька пісня... Зиркають побілені стіни з-під замаєних острішків — еге! — це ж завтра Купайла; помаїли діточки стріхи, лише бабиної не було кому — маячить стрепіхата, мов опудало, гадав би хтось — курник або жидівська куча...

Паде баба навколішки в траву, роса цілує бабині руки, навколо пахне шерепець, рум’янок і материнка — ото раз!.. Де ж таки... Всі стріхи повбирані, а бабина, як не в людей. Віночків не наплела — деде! — не ті вже руки до віночків, але хату треба, як Бог приказав... Простягає Хима пальці по святоіванське зілля — такий рожевий цвіт, зубаті листочки, — запирається колінами в землю, сіпає щосили, хоче вирвати, агі!.. Що за диво? Це наче святоіванське зілля тягне бабу до себе, зубаті листочки так лоскочуть попід бороду, рожевий цвіт приморгує — ходи, ходи, старий дербаку!

Меркне бабі в очах, темніє, гасне: ще ці химерні вогники мигають, мов крізь туман, але вже меркнуть зорі, місяць запався, як у безодню, уже сверщка в борозні занімило, не чути, як дише медом лан конюшини.

Все дуже й дужче хилиться стара Хима під свербигузовий корч. Над межею перейшла північ, розпустивши чорні коси. Десь у самісінькім серці глухині, між ярами й лисячими долами, де дідько добраніч каже, а промінчик сонця не прозябне, де вічні сутінки, а вогка гниль точить зеленими зубами столітні виверти, — там, в чагарниках чорнобилю й клекічки, діються дивні дива Купайлрвої ночі — розвивається цвіт папороті, цвіте жемчугами чар-зілля, цвіте комусь доля, а чиясь надія, незбагненна та невловима, як пташка щастя...

Над мокляками блудить Блуд — щось загубив, чогось шукає вовчими сліпаками.

Від Великого Воза відламалася нова шприха й покотилася ясною дугою у безмежну далечінь.

Стара Хима спить, втуливши голову в кущі кривавнику і материнки, та тулить до грудей сухими, як цівки, руками святоіванське зілля.

Над нею в безшелеснім хороводі мигають, блимають і гаснуть святоіванські вогники.

1934

Стара хата

Таких старосвітських хатин уже небагато. Вони вмирають так, як повмирали ті, що їх колись ставили. В нашому селі вона одна-однісінька. Має сто сім літ і мало не по самі вікна вже вросла в землю. Стоятиме ще до неділі. В понеділок до схід сонця Сенько Маланюк скличе сусідів, вони підріжуть трухляві слупки, здорово підіпруться дрючками, крикнуть «гей, р-руп!» — і зі старої хати залишиться лиш купа пороху... Сьогодні вона ще стоїть. З-під стріхи ще куриться сивий дим. На порозі ще сидять діти з кучерявими голівками і з череп’яної миски сьорбають теплу юшку. Під малим віконцем ще цвіте черешня і радісно гомонять бджоли. Стара хата бачить те все і чує... Вона ще жива. Хоч старість згорбила їй спину, хоч літа похилили додолу, вона вперто стоїть на дубових закопах, твердих та черствих, як тверді і дужі були її будівничі.

Стін — майже не видно. Здолу наче проковтнула їх земля, згори закрила стріха. Широка, гей покришка, почорніла стріха, поросла мохом, розхідником і зеленою травою. В самі жнива ця стріха виглядає, як хлопська нивка. Цвіте тут синій блават, червоніють маки і тихо шелестять колоски жита. Проживають тутечки миші, оси, воробці, чмелі та інша твар господня. Замість комина стоїть чубате бузькове гніздо. Дим з-під бовдура мандрує собі на пекарню, звідтам до сіней, з сіней на вишку, а з вишки шпарами тікає на вольний світ. Димом перепоєний тут кожний кілок, кожна стебелинка. Димом пахне ціла хата. На вишці всі крокви і банти густо присипані сажею. Як стукнете дверми, то сажа паде вам на голову. Двері важкі, скрипливі, з дерев’яним засувом. За дверми, на кілочку, висять торішні посвячені вінки. Під стріхою позатикані «божі листи» і старі цісарські корони.

Якщо хочете вийти в світлицю, то напевно стукнетеся лобом до старенького одвірка. Ваші очі, що привикли надворі до ясного світла, зразу не побачать тут нічогісінько. Крізь малі віконця, прислонені черешневим гіллям, лиш вряди-годи закрадаються до хати цікаві соняшні зайчики. Аж пізніше ви запримітите зараз біля дверей здоровенну піч, що з усякими грубками, припічками, запічками розсілася, як печериця, на півхати. Коло печі звисає від стелі довга жердка, а на ній всі хатні достатки. І дідова полотнянка, і бабин кожух, і Орисині черевики «на корках», і Михасеві жовті мешти... Широка постіль застелена білим рядном, а копиця з подушок сягає аж до самої стелі. На цій постелі прийшло на світ багато кріпких Маланюків. А на тій дубовій лаві клалися на вічний сон їхні батьки... На отсій скрині, залізом кованій, світилися за їх душі воскові свічки, а дяки читали псалми... Сіру, задимлену стелю піддержують три соснові трами. Поміж щілинами, що поробилися в трамах, переховує Сенько Маланюк найцінніші свої документи: податкову книжку, кобилячу легітимацію і позви зі суду. На середущім трамі видовбаний хрест і Боже Провидіння, а збоку такий напис: «Благослови, Господи, дом сей і живущі в нем раби божія Йоана Маланюка і жену єго Катарину. Дня 15 апріля 1826 года».

Раби божі Йоан і Катарина повмирали ще панськими рабами. Аж п’ять літ по їхній смерті милостивий цісар скасував панщину.