Дядько Шкіпер: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«А мої тато нічого не можуть уже дати», промовив Михась, білявий та синьоокий, старший о рік від Івася.

«Не журися, Михасю, ми на тебе зложимося! Добре хлопці?» звернувся Івась до гуртка.

«Зложимо, певно що зложимо» загув гурток. «Кождий по жмінці, і для Молочка буде літра».

Хоч і як не любив Михась, щоби його називано Молочком, та в цій хвилі доказ такої приязни заставив його тільки подякувати товаришам,

«Одно мене дивує, що власти того ще не пронюхали, а тоби певно збіжжє собі забрали», додав він, а його ясно сині очі аж сльозами зайшли на згадку про таку можливість.

«Не сміють забрати», рішучо заявив загонистий чорноокий Івась, «збіжжє возити можна всім, а продавати також, тай на мішках не написано, що то на школи».

«А хочби й написано», заявила Ганна, найстарша учениця в школі, старша о три роки сестра Івася, «то нам на свої школи, можна складатися». Ця заява, висказана голосом, що не зносив спротиву, вичерпала остаточно тему про можливість забору.

«Тай добре», сказав Михась, званий серед своїх ровесників «Молочком» ізза своєї лагідної вдачі, «в селі то ми вже все зібрали, але про Чернене болото то ми забули».

«А там вісім господарів».

«У двох богачів з трийцять літрів можна би зібрати».

«Булоби, що нести».

«Миля дороги тай то через ліс, а тато казали що там знов вовки появилися», затурбовано додала Ганна.

«Тай фірою тато би тепер не поїхав. По трийцять літрів годі коні ганяти в таку дорогу».

«А треба би сьогодня, бо фіра з міхами завтра досвіта мусить з села виїхати».

Гурток стояв тихо. Малі головки похилилися в тяжкій задумі. Піти пішки самому, щоби ніхто инший не знав? А потому сказати: – О дивіть, то я сам приніс, серед ночі, через ліс і болото! Але коли іти напростець через поля, ліс і болото, то заблудити можна, бо вночі треба буде вертати. А в лісі вовки! На Черненім болоті блуд водить. Кілька літ тому втопилася фіра з кіньми і двома жидами, що за інтересом поїхали, тільки фірман якимсь чудом виратувався, тільки з ума зійшов. Одним словом, мороз поза плечі ходить, коли про те все подумати.

«А ви чого похнюпилися, як ворона на дощ?» роздався дужий голос Тараса, старшого брата Ганни і Івася. «А не підеш одно з другим до хати помагати в роботі? Або може ви хочете тут університет на болоті поставити?»

«А тебе на професора запросити», сказала Ганна, і всі весело розсміялися, бо в цього найсильнійшого в селі юнака було мягке серце і лагідна вдача.

«Говоримо про Чернене болото. Якби то і там до завтра зерно зібрати?» додав Михась.

«Ого! Та вже не сьогодня. Подумають про це инші. Не пускайтеся хлопці під ніч, бо в лісі сьогодня вовки ходять. Ідіть до хати вечерю ладити та бульбу печи». І Тарас відійшов від гуртка, який почав поволи розходитися.

«Але чому і він з таким притиском про вовків говорить?» зауважав Михась. «Ми прецінь не малі діти, щоби вовків боятися», гордо докинув Івась.

«Особливо коли сидиш в теплій хаті та печену бульбу теребиш», замітила Ганна, що знала слабу сторону Івася і любила собі з него пожартувати.

«А то врізала», засміявся Михась, «бувай здоров», звернувся до Івася. Але Івась, якого лице спалахнуло мов грань від слів сестри, не бачив його протягненої руки! Його очі гнівно заблищали, а брови грізно стягнулися.

«То ти в хату? Ага, правда, тобі вже молочко час пити. Але знаєш, я ще піду до вуйка, бо обіцяли щось передати, то вже будь так добрий, як повечеряєш, занеси мої книжки та передай Ганні, але так, щоби ніхто не бачив. Я тут напишу їй, щоби в хаті не турбувалися, бо я може заночую у вуйка»,

«Добре, добре, занесу», сказав Михась з лагідною усмішкою. Натяк про молочко обидив його, то ж його очи заблестіли дивно. Не помітив сього Івась, який щось пильно писав у зошиті. Хлопці попрощалися. Михась узяв від Івася книжки та подався до Івасевої хати, а Івась пішов до вуйка. Але якось далеко мусів той вуйко мешкати, бо Івась поза хати перейшов вже через ціле село, переліз через пліт та опинився поза селом на горбку, перед капличкою, що стояла поміж чотирома могутніми липами. Відсіля видко було серед легкої осінної мряки вузеньку смужку ліса, за яким находився присілок Чернене болото. Чернене болото були се трясавиці над потоком. Починалися в лісі і відбігали на милю в чисті поля. Осики, вільхи та очерет покривали частину млак[23]. По середині стояло чорне плесо води, що ніколи не замерзала, і з якої виходили густі, білі мряки.

«Треба поспішати», подумав хлопець, «ніч западає. В лісі буде вже добре темно і страшно; он і Тарас каже, що вовки ходять, а зрештою чи я Молочко, щоби вовків боятися. Він вже десь певно печену бараболю заїдає!» Івасеві слинка набігла в роті на згадку про печену бараболю і прочі благодати теплої, привітної хати.

Холодний вітер жалібно гудів попри вуха. Горою спровола крякала ворона, що летіла до лип коло каплички на нічний спочинок. Вісім хат треба обійти тай поговорити. А може не повірять, що я на школу збираю? Але фірою то вже мене ніхто не відвезе, бо їм усім коні забрали. Он у першій хаті з краю ґранат два коні забив, у Максима мадяри забрали, а Гавришеві як пішли з Миколою на Україну то і досі там. А старий Божейко «кацаба», то мене з хати викине! Або таки не піду до него! Йому пятох синів війна забрала, невістка на тиф померла, зять Семен Колодій у вязниці, бо українські часописи читав і «Січ» заложив. Казав шандар, що «згниє, а не верне, як і всі, що бунти роблять». «Бодай їм добра не було. То їм можна бунти робити та свободи добувати, а ми хиба проти свободи?» Почуття глибокої народньої образи несвідомо накипіло на душі Івася. Він усіх ворогів покидавби в Чернене.

Здрігнувся раптом, аж кинуло ним зі страху, коли нечайно вискочив заяць, ще гірше може наляканий, як Івась, і кинувся в ліс поміж дерева.

«Агі на тебе куцохвостий, ото напудив. Не мав мені коли дорогу перебігати, а то якраз коли до ліса входжу. Недалеко яр, кудою потічок у Чернене болото пливе. А як там вже на мене вовк чекає? Але я не злякався заяця, то лише мною так кинуло, бо я про інше думав. Тепер вже мене нічо не перестрашить, бо буду стерегтися. А як вовк вийде, то я йому скажу, що на рідну школу збираю – то він мене пустить, а може міх поможе нести...»

«Ха! ха! ха! О то я собі думаю», полапався Івась. Зійшов у яр, перескочив потічок. Стежка скручувала з попри потічок на право. «Ще трохи ліса, поле і перша хата Задорожного. За годину обійду всіх, а до десятої буду дома». «Стій! Хто йде?» гукнув голос у якому дріжала нотка страху. Рівночасно металічно дзвенькнув безпечник кріса.

«Шандар», – подумав Івась, «буде стріляти».

[23] млака – заболочена низина; трясовина.