Дядько Шкіпер: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«А як далеко до Утенґа?» допитувався Петренко.

Але сього Самоєд ніяк не вмів пояснити. Він з того місця ніколи ще туди не ходив: «Багато, багато ренових пасовиськ!»

Аж де далі справа погіршалася. На рени кинулася пошесть. Петренко давав з початку ліки, але коли їх забракло, рен почав падати за реном. Над табором розпука розтягнула свої руки. Коли рени йшли на пашу, весь час греміли бубни і тужно-тужно грав флєт. То шамань племени відганяв злого духа. Але, як міг його відігнати, коли їх було аж трьох? Білий чорт завше приносить нещастє. Се вже шамань давно вкладав у вуха громаді. Досі якось не вірили. Адже білі не зробили їм нічого злого. Заплатили за провід. Полювали дичину і ділилися з ними. Коли на полюванні білі медведі кинулися на героїв та побили богато собак і важко ранили найвідважнійшого Великого Оленя, прибіг Петренко на поміч, і хоч не мав набоїв у рушниці, одним ударом ножа розпоров медведя і спас героя. Рана від ліків скоро загоїлася, хоча шамань приписував се діланню своїх замовлень. Але тепер! Супроти страшного нещастя, яке невмолимо насувалося, треба було щось робити. Добродушні погляди Самоєдів перейшли в холодні, потім недовірчиві, ба навіть ворожі. Коли Товаряков, один із матросів, убив розривною кулею білого медведя та повідомив про се Самоєдів, ніхто не рушився, щоби привезти здобич. А всі знали, що мясо вже давно скінчилося! Товаряков повідомив про се команданта. «Е, нема що робити. Цілого племени не переконаєш!»

«Як думаєте, Іване Івановичу», озвався другий моряк, «чи не ліпше би цілком відділитися і самим продовжати дорогу?»

«Куди? Адже не знаємо дороги. Наші військові мапи вказують за богато порожних місць. Тай що значить на мапі? Позначені тільки великі ріки та шляхи. Малих озер та річок ще досі ніхто не почислив. Ми маємо ціль перед собою і мусимо її осягнути».

«Треба позискати шаманя», думав собі Петренко, і пустився після нічлігу до табора Самоєдів. Але Самоєдів не було! Тільки вітер колихав понурими кедрами. «Що тепер зробимо?» роздався за Петренком пригноблений голос.

«Звідки се взялася у таборі жінка?» подумав собі Петренко і оглянувся. За ним стояв Любченко, другий моряк, приділений до його відцілу на власну просьбу. Низького росту, не надто огрядний, принятий Петренком нерадо з огляду на незвичайні труднощі виправи. Але був конче потрібний як геольог і здоровник. Всі научні досліди міг переводити без нічиєї допомоги. Петренко не знав його. Підчас виправи на пароході зникав зівсім поміж прочими учасниками. О скільки зміг помітити досі, був добрим товаришем, надто може горячим і похіпливим.

«Ах! се ти, Любченку!» сказав Петренко. «Щож, якось дамо собі раду. Тим більше, що не всі Самоєди покинули табор!»

«Почім думаєте, що не всі??» запитав зачудуваний Любченко.

«Аджеж знаєш, що я пив кров із Великим Оленем. Він мене не може покинути. Ходім ось туди!», і Петренко вказав на гурток берез.

Не вспіли поступити кількадесять кроків, як перед ними станула присадкувата постать Самоєда. В плечах був дуже широкий, що вказувало на незвичайну силу. Приступив до Петренка, положив йому обі руки на плечі і почав терти, ніс до носа.

Сей привіт тревав кілька хвилин. Чим довше, тим привіт щирійший.

«Олень не пішла. Олень із братом. Підемо разом до жовтого піску. Мої олені, пси. Все моє мого брата. Моя донька мого брата». Ніколи ще мабуть у життю маломовний Самоєд не сказав на раз тільки і так важних слів. Оба знов «подали» собі носи і пішли до юрти кочівника. В юрті Олень підійшов до доньки, молоденької, може пятнадцятьлітної дівчини, одягнутої в шкіряну одежу з пестрими нашивками, сказав їй щось горляним голосом, взяв її за руку, повів до Петренка, і руку доньки вложив у руку «брата». Передача була довершена. Відмовити значило смертельно образити Самоєда і цілу виправу звести на нівець. Відчув на собі зір моряка, і оглянувся. Ох! як люто світилися очи юнака. Аж зачудувався Петренко. На стільки ненависти стати лише зависну жінку. Ага! але се могла бути чиста мужеська зависть. Не було часу довго роздумувати, бо Олень наглив до виїзду, щоби станути на найблищій стоянці. Тяжко мусіли дослідники працювати, щоби так скоро як Самоєди звинути шатро та наладувати санки і запрягти ренів. «Кедрове Зерно» не відлучалася від Петренка. Ходила за ним всюди. Робила найтящу роботу скоро і легко, як найдущий моряк. З ренами і собаками поводилася спокійно, лагідно і твердо. Ніколи їй не лучилося, щоби котресь її не послухало, хоча не вживала бука. На найблищій стоянці, оба шатра стояли разом, і Петренко зі шатра Самоєда чув голосну розмову обох моряків у своїм шатрі. Показалося, що Любченко не тільки ворог жінок у загалі, він висказувався рішучо проти мішаних подруж із окрема.

«Чи він ожениться із тою дівчиною?»

Товаряков грубо розреготався:

«Хиба на час подорожі».

«Так не сміє бути», горячився Любченко, «ми Европейці не можемо поступати як якісь Французи, що в кождім порті мають окрему жінку».

«Ого! а чомуж би ні? Хиба ми від них гірші! От приміром що до мене. Та я би пятьох Хранцузиків закасував». І моряк знов грубо засміявся та почав глузувати з Любченка. Любченко не остав в довгу, і сварка могла легко перемінитися у бійку, як би Петренко не ввійшов до шатра.

«А се що знов! Вас двох у безконечній пустелі, і ви ще не в силі жити в злагоді!»

«Тим разом ви причиною!» замітив розгорячений Любченко, «як ви смієте брати на свою совість наче товарину ту невинну Самоєдку, до тогож іще майже дитину!»

Петренко здвигнув раменами:

«Ми в примусовім положенні. Коли дійдемо до побережжа, то відкупимо його гнів дарунками. Впрочім так поступають сливе всі подорожники».

«Це тільки ублагороднює расу», докинув Товаряков зі свого кутка.

Петренко не звернув уваги на сю зідливу замітку.

«Я на се не позволю!» вибухнув знов Любченко.

«Впрочім се моя справа!» закінчив Любченко. «Стям собі, Самоєдка належить виключно до мене». Одначе дивився при тім просто в очи Товарякову, що під тим залізним поглядом потупив зір. Петренко аж надто добре знав, які гадки нуртували в душі сього дужого великана. Ще з Харкова знав, що з десять літ назад Товаряков був жонатий, але грубив із жінкою, що в кінці покинула його. На пароході справляв добре свою службу і навіть у поході тримався добре, тільки надто вже грубо поводивея з ренами і собаками, що завжди доводило до сварки з Любченком. Тільки повага коменданта стримувала досі сі оба цілком супротивні характери. Без «баби» морякови було дуже важко, і Петренко знав, що небавки уся худобячість моряка може вибухнути, але ж не бачив другого виходу. Справа ще погіршилася, коли за тиждень пропали чотири рени, розірвані мабуть вовками. Прийшлося запрягти собаки і покинути частину виряду, і гірше шатро Самоєда. Тепер усі ночували в одній хаті. Щоби не наражати на певну загибіль оставших ренів, спинилися на тиждень над рікою. Моряки дібралися до піску у трьох місцях і скоро наполокали майже кільограм золота. Петренко як найточнійше означив ґеоґрафічне положення сього закутка. Олень потрясав головою: «Тут мало. Підемо там!» і показав напрям рукою. «Та сама ріка. Закрут». Петренко зрозумів, що тут тільки напливове золото, золотоносний кварець мусить находитися значно висше. Коли мали рушати дальше, знов бракувало двох ренів. Подорожні мусіли припняти лещета, бо собаки не могли тягнути навантажених санок. Обличче Самоєда спохмурніло, а Товаряков мстився на собаках. Коли раз копнув пса ногою, за те що йшов надто поволи, Любченко не стерпів і смагнув його батогом по обличчі. Розлютований моряк кинувся на юнака з п’ястками. З Любченком прийшлосьби круто, як би не станув поміж ними Петренко. Щоби захистити юнака сказав:

«Собак не можна напружати за надто, бо пічнуть падати, а тоді ми пропали».

Товаряков тільки люто подивився на свого супірника і затиснув п’ястки, але не осмілився кинути на значно сильнійшого противника. Справа ще погіршилася, бо коли Товаряков не міг нічого зробити комендантові, мстився на Любченкові, коли оставали самі. Любченко мусів носити воду, розпалювати, варити, направляти одежу і упряж, ставити шатро, обкидати його снігом, а Товаряков підганяв його кпинами, а то й штурханцями. Якась гордість не позволяла Любченкові скаржитися перед Петренком.

Здоровлєе досі не покидало подорожніх, але коли запаси взяті з корабля почали вичерпуватися, червоні щоки Товарякова зблідли скоро. Помимо доброго прикладу команданта ніяк не міг звикнути до полярної їжі: трану і мяса. По двох місяцях його щоки почали пухнути: перші обяви цинги. Враз із недугою його характер ще погіршився. Особливо часто насміхався з Любченка, що все ще не міг глядіти як Зерно клалася побіч Петренка.

«А, та се тобі зависно», кпив з юнака моряк, «ти би мабуть і сам не був від того, ге, ге, ге!»