— Заходьте, професоре Валансьєн, прошу!
Анрі, не бажаючи пасти задніх, теж розсипався у люб’язностях. Привітавшись із головним лікарем, він підсунув йому стілець, щоб той міг сісти в ногах ліжка.
Збентежений неговіркий лікар, вагаючись, зробив кілька кроків.
— Ну ось... мадам, пане президенте, коли мадам потрапила до реанімації, ми зробили кілька аналізів. Стосовно удару і наслідків, на мій погляд, наш відділ зробив усе належне. Ви можете повернутися додому. Однак аналізи показали ще дещо.
Президент жестом запропонував лікареві сісти. Однак той ще раз перепросив, відмовився і звернувся до Катрін.
— На жаль, тепер ми маємо поговорити про значно серйознішу проблему з вашим здоров’ям. Аналізи свідчать про наявність пухлини.
— Пухлини?
— Так, пухлини...
— Ви хочете сказати, що йдеться про рак?
Професор ствердно похитав головою.
Катрін і Анрі перезирнулися зі змішаними почуттями.
Президент схопився на ноги і владним тоном, що вимагав чесної і негайної відповіді, запитав:
— Докторе, це серйозно?
Професор Валансьєн прикусив губу, опустив очі додолу, потім перевів їх на стіну праворуч — ніби шукаючи відповідь, якої не існувала, — і відказав, не відводячи погляду від своїх білих черевиків:
— Небезпечно. Доволі небезпечно.
Навряд чи можна було сказати краще.
Президент дозволив собі вигук — «Трясця!». Це була його звична лайка. Щодо Катрін, то вона просто зомліла.
Її здоров’я різко погіршилося.
Повернувшись до Єлисейського палацу, до своїх апартаментів на мансарді, певний час вона ще сподівалася на одужання, хоча огляди доводили, що надто пізно розпізнана недуга прогресувала з жахливою швидкістю.
Хіміотерапія виснажила Катрін. Вона втратила апетит. Волосся порідшало. Фахівці вже не боролися проти метастаз і вирішили припинити лікування. Так Катрін отримала доказ, що вже не одужає і, на диво, відчула полегшення.
— Тож така була моя доля... Я мусила закінчити так... і тепер...
Передчуття смерті складається з трьох окремих страхів: незнання точної дати, незнання способу смерті і, власне, нерозуміння смерті як такої. Щодо Катрін, то дві складові були зрозумілі: піти вона мала невдовзі й від раку. І тривога її стосувалася лише відчуттів після смерті; втім, оскільки з дитинства Катрін вірила в Бога, то не сумнівалася щодо цієї загадки; звісно, вона нічого не могла знати напевно — як і жодна інша людина, — але довіряла вірі.
Анрі наполягав на тому, щоб вона залишалася у палаці, поруч із ним, доступна для друзів, які часто навідувалися.
Усі — разом із Анрі — дивувалися лагідності й покірливості Катрін. Вона глибоко усвідомила свій недуг. Одного дня Катрін запитала у юної медсестри, яка робила їй укол морфіну:
— Якби я заговорила раніше, якби виплюнула раніше те, що тяжіло у мене на серці, — чи змогла б уникнути раку? Якби я звільнила себе словами — можливо, ця хвороба не розвинулася б у мені?
— Рак — це ж просто нещасний випадок, пані.
— Ні, рак — це наслідок. Часом це форма, яку набувають надто важкі таємниці.
Звісна річ, Катрін не наполягала на цій думці, однак це давало їй змогу змиритися з тим, що халепа сталася саме з нею. Її рак не був нападом ззовні — радше історією, породженою самим її тілом, душею, нею самою.
Ріґо, радник президента, постійно шастав навколо. Катрін було добре відомо, що Ріґо ненавидів хвороби і навіть відмовився увійти до лікарні, де у муках конав його батько, тож вона сумнівалася, що запопадливістю рухало співчуття, і за чаєм попросила його відкритися.
— Справді, я маю про дещо вас попросити, — зізнався Ріґо. — Це мав би зробити президент, а не я, та він такий засмучений, що ніяк не наважиться. Катрін, чи дозволите повідомити про ваш стан, ваші... труднощі... ЗМІ?