— Куди саме?
— У Камбервільське поштове відділення чеками одного з банків.
— І жодного разу не поцікавилися, хто приходив за ними?
— Ні.
Інспектор був явно здивований.
— Чому ж?
— Бо я завжди тримаю своє слово. Після першого ж листа пообіцяв, що не буду його шукати.
— Гадаєте, що він лише пішак і що за ним стоїть якась велика риба?
— Я не думаю, я знаю.
— Той професор, про котрого я чув від вас?
— Власне, так.
— Не стану приховувати від вас, містере Голмс, що в нас у Скотленд-Ярді вважають, що ви даремно маєте зуб на цього професора. Я зібрав певну інформацію про нього: він має репутацію поважного й талановитого науковця.
— Радий, що ви визнаєте його талановитим.
— Після того як мені стало відоме ваше ставлення до нього, я визнав за необхідне побачитися з ним. Зі своїм благородним обличчям, із сивими скронями та якоюсь особливо врочистою манерою триматися, він був схожий на справжнього міністра. Коли він на прощання поклав мені руку на плече, це виглядало так, немов батько благословляє сина, відпускаючи його в жорстокий світ.
Голмс усміхнувся.
— Чудово! — вигукнув він. — Це справді вражаюче! Скажіть, любий Мак-Дональде, ця приємна інтимна бесіда відбувалася в кабінеті професора?
— Атож.
— Гарна кімната, чи не так?
— Дуже гарна.
— Ви сиділи біля його письмового столу?
— Еге ж.
— Так, що ви опинилися проти джерела світла, а його обличчя залишалося в тіні?
— Це відбувалося ввечері... Авжеж, світло лампи було спрямоване в мій бік.
— Цього й слід було очікувати. Чи звернули ви увагу на картину за спиною професора на стіні?
— Ще б пак, звісно, я помітив картину: на ній зображена голова дівчини впівоберта.
— Це картина Жана Батиста Ґреза, знаменитого французького художника, котрий жив у другій половині XVIII століття.
Інспектор слухав зовсім байдуже.
— Чи не краще нам... — почав було він.
— Ми саме це й робимо, — зупинив його Голмс. — Усе, про що я кажу, має прямий стосунок до того, що ви називаєте бірлстоунською таємницею. Це навіть можна назвати її стрижнем.
Мак-Дональд ледь помітно всміхнувся.