— Пане! Пане! Пане, вас кличуть до телефону.
Він мляво повернув голову — чоловік горлав у спину.
— Скажи Генералові, що він свинопас, — і подався снігом, полишивши замерзлу від здивування крихітну постать чоловічка посеред тонко встеленого білістю майдану.
7
— Так уже людина влаштована: в темряві бачить ворогів, хоча це може бути не те й не інше, — а при світлі дня то щире братання, яке мені нагадує скоріш велику братську могилу. — Жид поставив перед собою дюралевий кухоль, пригнувся, віддихнув од надмірної ваги, поклав книжку, і тільки тоді він побачив його обличчя — округле, немов голова голландського сиру, товсті, як у дитини, губи. Кімната нависала над головою низькою стелею, і позаду на протилежній стіні вирували тіні від каганця і спини хазяїна.
Йому було важко розшукати Жида серед кварталів приплюснутих будиночків, складених, зібганих, немов шматки водонепроникного паперу, де земля, сніг всіяні недогризками яблук, брудної вати, використаними сертифікатами інтимного вжитку; де сніг ряснів жовтими плямами тваринячого посліду, і де свині та гуси залюбки прогулювалися разом з людьми.
Головне, він ішов до нього, заздалегідь вималювавши в уяві його зовнішність, і був дуже здивований, коли побачив протилежне:
— Ти зовсім інший. Напевне, все населення зараз стає подібним до тебе, увірувавши, що Генерал дійсно семітофоб.
Жид щиро, по-дитячому усміхнувся, витяг пляшку горілки.
— Сідай, — мовив. — Ми ще до цієї зустрічі, здається, чули один про одного, але, як бачиш — зустрілися вперше.
— Ти знаєш, я б не хотів з тобою зустрічатися хоч ще раз і коли-небудь.
Жид розлив горілку по шклянках. Потупив голову, трохи усміхаючись про себе.
— Знаєш, — одмовив, — я теж маю дуже мало охоти зустрічатися що з вашими, що з їхніми. Щодо Генерала — коли це лайно було тільки простою бездарою, я допомагав йому. А ще до цього і вашим. Але били мене однаково.
— Тож і платили здорово. Га? Жиде?
Жид махнув рукою.
— Знаєш, яка біда у нас з тобою? Точніше, що найстрашніше?
— …!!? Як для мене, то носити таку кличку.
Жид не зважав на нього, начебто того не існувало, а говорив до портрету на стіні, де стояла на повен зріст оголена жінка.
— …це те, що ми забуваємо, які ми були вчора.
— Так просто.
— А для чого філософія? Філософія звела на престол не одного тирана.
— Тож відповідно зростає число дурнів, подібних до мене?
Павутина у кутку, над піччю, заколисалася. Жид провів рукою, на чолі відбилася тінь — обскубана, як пір'їна.
— Знаєш, напевне, це з віку в вік Бог відбирає нашу мудрість, але скажи: для чого, для чого полишає нам цю землю?
— Щоб померти на ній.
— От і вся мудрість. Як на мене, то краще померти триклятим жидом, аніж бути справжнім патріотом і загинути в ім'я того, чия назва — ніщо. — Жид одним духом випив горілку, потягнувся, лукаво підморгнув: — Танки — це сонячне алеґро всіх диктаторів. Іншого порятунку людство не придумало.
— Жиде, я ніколи не був заслиненим патріотом.
— Знаю, що ти відрізняєшся від тих, хто бачить, як вивісили листівку про розстріл близького товариша, і думає, що також можна дивитися, як сходить сонце, йде дощ; спокійно спати з дружиною, злягатися з коханкою і вірити, що смерть не торкнеться його. — Жид підсунув йому шклянку. — А щодо патріотизму — занадто ти усім тим переймаєшся, щоб тобі повірити. І хитрувати не можеш.
Кімната глухо герметизувала від світу.
— Здорово, що в тебе немає вікон.