Ловці думок: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У незнайомому будинку

Вечірнє місто мерехтіло тьмяними вогниками. Перехожих майже не було, тож вузенькі старі вулички здавалися просторішими. Ліхтарі розсіювали жовте сипке світло. Ештон зупинився, поглянув угору, де танцювали миготливі світлові метелики, усміхнувся і про всяк випадок натиснув найменшу кнопку думотона. Слабке потріскування означало, що в наплічник потрапила мікрокулька.

— Отже, усе гаразд, — заспокоївся Ештон і попрямував далі, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги.

Місто здавалося покинутим. Штори в усіх будинках були щільно запнуті й не пропускали жодного промінчика світла. Ештон не сповільнював ходи, у цьому заможному кварталі ловити нічого. М’яко й нечутно ступаючи бруківкою, більше за звичкою, ніж у надії щось побачити, позирав на вікна, досвідченим оком визначаючи рівень захисту. Неонові цятки в правому верхньому кутку вікна виказували найвищий, третій ступінь захисту. А ось тут мала би світитися біла цятка. Господарі зекономили, забарвили кут вікна, щоби світіння здавалося синім. Наївні! Хіба Ештона це зупинило б? Він із напівзаплющеними очима розрізняв, де який захист. Біла цятка — другий ступінь, доволі непоганий, тому й біля цього будинку не варто гаяти час.

«Хоч би сьогодні пощастило, — міркував Ештон, налаштувавши власний думотон на мрійливі роздуми. — Хоч би все нарешті стало на свої місця… Тоді правда взяла б гору і таки була б надія на те, що вдасться викупити будинок, успадкований від Джона. Ет, якби Джон не заборгував цьому негіднику Клізі!..»

Ештон не міг збагнути, як Джон, один із кращих ловців думок, який ніколи не сидів на мілині, міг ускочити в таку халепу. Щось тут було не так. Клізі явно щось приховував. Для чогось йому був потрібен будинок Джона, і це було настільки очевидно, як і те, що верхнє вікно не має захисту. Ештон миттєво налаштував думотон на максимальний прийом.

Тиша. Ні душі. На ліве плече сів великий синій нічний метелик, схожий на еполет вершинних, найвищої касти в ієрархії світів. Він статечно зводив і опускав крильця, наче гладив Ештона по щоці, а потім так само повагом перелетів через оповитий диким виноградом паркан. Тепер потрібно зачекати. Вибрати найзручніше місце для вловлювання, виставити захист від випадкових перехожих і чекати. Йому сьогодні таки таланило, бо в будинку навпроти того, що він обрав для ловів, мешканців не було. Мабуть, виїхали кудись разом із прислугою.

Ештон просканував будинок. Звичайно, тут увімкнений повний внутрішній захист. Але він і не прагнув потрапити всередину. Його цікавив дах, із якого сигнал від незахищеного вікна виловити було б найпростіше.

Звичним рухом юнак направив арбалет на комин безлюдного будинку і, коли надтонкий алюмінієвий канат закріпився, причепив інший кінець до стіни із незахищеним вікном. Ештон без особливих зусиль видерся по натягнутому канату вгору.

Відточені до автоматизму рухи були чіткими й швидкими, тож перехожий, який човгав бруківкою за Ештоном, нічого не встиг помітити. Проте досвід навчив юнака не нехтувати безпекою, тому увімкнений на повну потужність думотон спіймав і відправив до наплічника навіть кілька дрібних, завбільшки з муху, кульок.

«Не кольорові, — подумав хлопець, уважно стежачи за їхнім польотом, — усе-таки слід придбати новий відсіювач».

Подорожній пройшов вуличкою і звернув у Владний провулок. Із даху було видно, як він натиснув на дзвінок і за мить розчинився в темряві сусіднього будинку. Що його поєднувало з цим районом? Темний плащ виказував приналежність до звичайних роботяг або прислуги, що сновигала о темній порі з таємними дорученнями своїх господарів. Ештон і сам неодноразово одягався так само, тому не надавав особливого значення вбранню. Він завжди намагався зрозуміти, кого приховує плащ і чого можна сподіватися від зустрічного незнайомця. Але поки що причин для тривоги не було.

Очікування було звичне. Ештон знав, що багато давніх панських будинків мають вихід із піддашшя на маленький балкон. Невдовзі він уже сидів, примостившись у старому, але доволі зручному різьбленому кріслі.

Перше правило ловця думок — оглянути шляхи до відступу. Підводитись зі зручного крісла аж ніяк не хотілося, та досвід доводив, що нехтування правилами найчастіше закінчується кепсько. З місця, де сидів Ештон, не проглядалася частина вулиці, а це доволі ризиковано. Юнак підвівся з крісла та ретельно оглянув дах. Будинок, який так гостинно прийняв його, був нижчий за сусідні. Однак стверджувати, що в ньому мешкають не надто заможні люди, Ештон не брався. Адже поруч — Владний провулок, район багатіїв, у ньому всі будинки під особливим захистом. Тричі на день квартал обходить охорона, а кожна споруда має ще й свій особливий потаємний замок і низинний захист. Цей будинок, вочевидь, теж розташований у магічному колі, а отже, належить комусь із верхніх чи навіть вершинних. Якщо це справді так, то його мала б доглядати й охороняти найкраща з усіх імовірних охоронних систем — родина карликів, що зазвичай прислуговує таким заможним господарям. Ештон здивувався — як це йому так завиграшки вдалося потрапити сюди? Давній кам’яний мур будівлі вкрив вогкий зелений мох, і все ж з-під нього добре проглядаються старі рунічні символи. Фасад прикрашає герб, знак шанованого роду. Відразу за парканом починається досить великий сад, більший, ніж можна було очікувати. Однак усе вказувало на те, що господарі залишили цей будинок давно. Можливо, час від часу сюди й навідувалася прислуга, але про сад дбали найменше. Та й захист був застарілий.

Але зараз важливо визначити шляхи відступу. Ештон вирахував, що найлегше скористатися тим, яким він потрапив на дах будинку, а в разі непередбачуваних обставин можна скористатися деревом, що росте під парканом. Якщо втікати через сад, доведеться зважати на низинний захист і пробігти дахами двох сусідніх будинків. А тут живуть впливові люди, тож можна натрапити на охорону, йому слід бути обережним. За мить Ештон знову вмостився в кріслі й прислухався.

Думотон закидав у наплічник дріб’язкові думки. Вони тихо подзенькували й зовсім не мали ваги. Не заради них він тут стовбичив. Невже вікно залишили відчиненим, бо в будинку працює потужний глушник? Усе можливо. Тоді Ештон і сьогодні залишиться на мілині. О, це було б прикро. Стрілка кількісника нервово стрибала між поділками сто п’ятдесят і двісті. Двісті людей? Варто почекати. І Ештон чекав.

Може, краще було б знайти інше місце для вилову, але щось його тут тримало. Юнак пригадав свою останню вилазку й усміхнувся. Там, у кварталі для бідноти, він якось виловив відразу кілька життєвих історій. Це було вдале полювання за думками, хоч особливої надії на успіх у нього не було. Ештон зупинився поблизу одного з двоповерхових будиночків і, швидше за звичкою, увімкнув думотон на повну потужність. Як і зараз, він сидів у кріслі (щоправда, не такому зручному), слухав тишу й, зневірившись виловити бодай щось, уперше задрімав на ловах. Так, таки вперше.

Який шалений тоді видався день! Ештон вів перемовини з Клізі щодо Джонового будинку. Клізі був агресивний і невблаганний.

— Ти не розумієш, куди пхаєш свого носа! Хто ти? Шукач, збирач, ловець? То йди й вишукуй те, що інші від тебе приховують, і не заважай мені!

Розчервонівшись, Клізі розмахував папірцями, які називав надважливими документами. Показував Джонову розписку, у якій ішлося, що той (нечувана річ!) закладає свій будинок. І все через ці кляті «надважливі документи». Ештонові все це в голову не клалося. Адже він усіляко допомагав Джонові якнайшвидше викупити рідну домівку. І ось тепер, коли до кінцевої мети залишилося всього нічого, доведеться платити за будинок ще раз. Це вибиває з рівноваги, бо ніяк не пояснює Джонової розписки і, по суті, забирає надію на шанс заволодіти будинком. Джон був ловцем зі стажем, асом. У нього завжди були найкращі замовлення, найновіше обладнання, свій особливий почерк. Світловолосий, чорноокий, невисокий на зріст, він зачаровував своєю щирою усмішкою й завжди був душею товариства. І новачки, і досвідчені ловці поважали його й прислухалися до нього. Ештону подобалася Джонова ризикованість, уміння знаходити вихід там, де інший опустив би руки.

«О, так! Друже, де ти?.. Ти ніколи не сидів би на чатах у бідному кварталі, по-дурному не ризикував би, переправляючись у нижній світ», — подумав тоді Ештон і… незчувся, як задрімав. Коли прокинувся, думотон був набитий по вінця, навіть додаткові скриньки з наплічника були заповнені. Непоганий був вилов! Чудовий! Тепер би такий!

…Ще трохи, й Ештон став би сердитися, бо при такій кількості людей у будинку без захисту наплічник наповнювався думками поодиноких перехожих, сірими й беземоційними. Його роздуми теж були не надто радісні, але не в тому річ. Він дивувався сам собі, бо не розумів, що тут робить. Зате добре усвідомлював, що він у пастці, бо аж ніяк не назбирає потрібної суми для того, щоб Клізі бодай колись віддав йому документи на Джонів будинок.

Несподівана знахідка

Ні, тут щось не так… Внутрішній голос Ештона запротестував проти такого безглуздого марнування часу. Уявіть собі — такий натовп у будинку навпроти, а він за відсутності захисту ще не вловив жодної думки!

Ештон зазирнув через балкон і водночас ще раз прорахував можливість утечі. Наче все гаразд, дерево міцне й розлоге, витримає його. Та й будинок, на балконі якого він зараз перебував, здавався просторим, не те що його теперішнє помешкання. Одна з двох Ештонових кімнат у невеликому будиночку, який він ділив із шістьма сусідами, була наполовину заповнена ще не сортованими наплічниками. Більша частина виловленого, посортована й ущільнена, лежала в одній із кімнат у домі Джона. Тому все, що сказав Клізі щодо будинку товариша, стосувалося безпосередньо й Ештона.

Ештон уперше зустрів Джона під час навчання в школі ловців. Випадкове знайомство, яких було в його житті багато, не віщувало життєвих змін. Знову зустрілися в одній із Ештонових мандрівок, і Джон запросив його погостювати. Через кілька років після закінчення ловецької школи юнак із Палацового міста перебрався сюди, у місто Світла. Джон так захопив його розповідями про особливість цих місць, що Ештон, трохи попоїздивши по інших краях, вирішив оселитися саме тут. Місто художників, талановитих людей, одержимих наукою і втіленням неймовірних ідей… Разюча схожість із Палацовим містом заворожувала. А Джон переконував, що саме місто Світла найкраще з усіх, які тільки існують. Що ж, чари цього міста подіяли й на Ештона — йому тут сподобалося, ба більше, він залишився тут жити й полюбив його не менше за Палацове, хоч воно й було прамістом, головним із найважливіших міст усіх їхніх світів.

Вони з Джоном були немов брати. Кожен із них у скрутну хвилину був готовий віддати товаришеві все, що мав. Ештон знав, що потрібно працювати для себе, для сестри, допомагав Джонові… А зараз він витрачає купу свого дорогоцінного часу на цей невдячний будинок. Думок тут роїться стільки, що наплічник мав би заповнитися блискавично. Але час спливає, як і надія на щедрий улов. А ще той ненависний Клізі із вимогою терміново внести оплату… Ештон не знав, чому й куди раптово зник Джон, та повною мірою відчув важкість купи проблем, які звалилися на його плечі.

Якщо юнак правильно зрозумів Клізі, тепер доведеться чи то віддати суму, приблизно рівну всьому, що він наскладав за роки праці, чи то платити щомісяця чималу кількість грошей, не сподіваючись на те, що Джон з’явиться. Юнак, звісно, мріяв мати будинок, та ніколи не уявляв, що колись йому належатиме Джонів дім. А ще він розумів, що мусить вислухати Клізі, переглянути документи і з’ясувати справжні умови оплати, на які погодився Джон, заставляючи будинок.

Ештон зітхнув. Навколо надто тихо. Переконавшись, що ловити тут нічого і він даремно витрачає час, вирішив забрати налаштований на сусідній будинок думотон. На мить затримався, притис долоню до холодної кам’яної кладки і раптом… Пригадав? Так, він наче щось пригадав… Спомин майнув блискавкою. Цей будинок скидався на дім його дитинства. Будинок, на фасаді якого красувався герб, великий сад… Ештон пригадав балкон зі зручним великим кріслом… Притулився щокою до холодної стіни й згадав, що мама для них із сестрою завжди залишала ключ за таємною цеглиною під вікном. Ештон вимкнув думотон і вже готовий був забратися геть, та спомини не відпускали. Юнак переліз через дах, нечутно стрибнув на балкон, що виходив у сад, м’яко торкнувся рукою піддашшя й нахилився до вікна. Ось тут… П’ять цеглинок угору, виступ, дві цеглинки вліво, ще тричі по п’ять догори, а тепер іще п’ять праворуч. «Чому тремтить рука? — міркував. — Наче роблю щось недозволене або викриваю щось приховане від усіх». Наступну цеглинку слід натиснути щосили, і тоді в попередній, схожій на шухляду, виїжджав ключ. Ештон поклав долоню на потрібну цеглину… і раптом відчув, що вона западає. Він притис сильніше, відчуваючи, як сильно стукотить його серце, і побачив знайому шухлядку, усередині якої намацав ключ і якусь невеличку пляшчинку, яку машинально поклав до кишені.

«Не може бути, це не збіг! Така схованка могла бути тільки в нашому будинку! То я родом звідси? Невже все так просто? Стільки років подорожував, блукав містами, марив світами, а варто було уважніше ходити вуличками міста, у яке приїхав на поклик товариша, щоб знайти свій дім?» — подумав він. Декілька разів вдихнув і видихнув для заспокоєння. А хто йому сказав, що така схованка була тільки в домі його дитинства? Може, його пам’ять знову викидає чудернацькі коники? А як ні?..