— Я просто хочу додому, — сказав Максим, і Арсен навіть здригнувся від звуку його голосу. — Мій дім дуже далеко. Єдиний шанс — надіслати себе, як файл по мережі… якщо зберу інформаційну машину достатньої потужності.
— То ти справді інопланетянин?
— Я чужий, — сказав Максим з дивною інтонацією. — Чужо… земець. Чужо… світець, так точніше. Я частина тієї сили, що вічно хоче зла й вічно чинить добро… Цитати з мене пруть і пруть, і все не по суті.
— Був би шанс для людства, — сказав Арсен. — Якби воно все тебе зненавиділо. І об’єдналося.
— Та що з ним буде, з твоїм людством?! — Максим раптом розізлився. — Воно й крутіші бачило часи! І війни! І переселення! І кризи! Воно живуче, зараза, ніщо його не бере. Я піду, а воно залишиться, і через десять-двадцять років усе стане, як і було. Поки не з’явиться черговий бідолаха… Чогось мені здається, що я не перший, хто цю машинку використав за призначенням. І не останній.
Арсен помацав сидіння під собою. Сухе, от щастя. У тій «Шкоді» (то це була «Шкода»!), котра влетіла під самоскид, сидіння мокре напевно. І нікого нема. Машина-примара.
— Думаєш, після цього я на тебе працюватиму?
— А в тебе є вибір? — сумно запитав Максим.
Машина нарешті проїхала перехрестя й знову зупинилася.
— Подивись там, у бардачку, — так само сумно сказав Максим.
Арсен відкрив пластикові дверцятка. Бардачок був забитий дисками в тонких прозорих коробочках. Перші два диски, малинові, з логотипом невідомої фірми, були підписані маркером: «Аня». «Толік».
— Брешеш ти все, — вичавив Арсен.
Максим знизав плечима:
— Мені дуже жаль. Аня порушила баланс. Поки вона спала з Іваном, кохала Івана, слухалася Івана, все йшло за правилами. Але коли вона захотіла здивувати Івана, зрівнятися з Іваном, довести, що вона не просто дівка, а ще й сильна особистість…
— Цить.
— Це не ігри, не бійся. Твої товариші тепер — програми. Вони втратили частину функціональності, зате не питатимуть, чи етично зносити захист чужого компа або тримати в мережі п’ятдесят фальшивих ЖЖ-юзерів.
Арсен повернув диск з написом «Аня» й побачив на його світлому, блискучому боці віддзеркалення свого обличчя.
Вона така сама утиліта для Максима, як і я, подумав він, дивлячись собі у вічі. Але тільки мною маніпулювали, розважаючи, почухуючи черевце, підгодовуючи самолюбство лестощами. Аню тримали на повідку, використовуючи натуральне кохання. Справжнє, без домішок, жертовне, таке, як у Трістана та Ізольди.
— Ти заморочився? — стурбовано спитав Максим. — Не заморочуйся, послухай давнього друга. Питання стоїть просто: хто ти — тварюка тремтлива чи… ні, вибач, знову я не в тему. Радий тобі повідомити: за підсумками нашого тренінгу ти, Арсене, виявився абсолютним лідером. Поздоровляю.
Арсен мовчав.
— Є на світі речі, які всім не можна, — Максим підморгнув. — А тобі й мені — можна.
— Метеликів чавити, — сказав Арсен. — Можна, я твій ноут візьму?
— Бери, аякже.
На дні бардачка, під упаковками дисків, лежав тонкий, мов аркуш, Максимів ноутбук. Вічно ввімкнений. В Арсеновій кишені, у внутрішній кишені вітровки, лежав, згорнувшись, кабель з USB-портом. Не кваплячись, підкреслено повільно, він виклав вміст бардачка собі на коліна, вийняв ноут, склав диски рівним стосиком і поклав назад у бардачок. Клацнув пластиковим замком.
— Тому, Арсене, я вважаю, що нижче твоєї гідності тебе залякувати. Чи до чогось примушувати. Бо ти за інтелектом дорівнюєш мені… Ти настільки перевершуєш пересічну людину за всіма показниками, що я говорю з тобою, як з рівнею.
— Дякую, — сказав Арсен. — Я оцінив довіру… Мені здається, що ти дечого не врахував.
— Чого?
— Я тобі дорівнюю не тільки за інтелектом.
— Гм, — Максим зам’явся. — Ти людина, в цьому полягає твоя маленька слабкість.
— Я цифровий, Максиме. Я не людина.