Пригоди Тома Сойєра: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Священик назвав гімн і натхненно прочитав його від початку до кінця в тій особливій манері, яку так полюбляють у тамтешніх краях. Він починав рядок помірним тоном, далі поступово брався нагору і, сягнувши певного рівня, щосили викрикував найвище слово, а потім немовби шугав у воду з пружної дошки.

Усі вважали його чудовим декламатором. На церковних «сходинах» його завжди просили почитати вірші, і, коли він закінчував, дами здіймали руки догори, а потім безпорадно опускали їх на коліна, закочували очі й трусили головами, наче промовляли: «Немає слів сказати, як це прекрасно, аж надто прекрасно для цього грішного світу!»

Після того як проспівали гімн, велебний містер Спрег перетворився на живий бюлетень оголошень і став оповіщати паству про всілякі громадські збори, бесіди й таке інше, аж поки всім почало здаватися, що отак він і говоритиме аж до другого пришестя, — дивний звичай, якого й досі дотримуються в Америці, навіть по великих містах, і це коли в наш час видається стільки газет. На жаль, нерідко буває так: чим менше виправдана якась усталена традиція, тим важче її позбутися.

Аж ось священик розпочав молитву. Добренну, щедру молитву, в якій не було забуто нічого: помолились і за церкву, і за малих дітей у парафії, і за інші церкви в містечку, і за саме містечко, і за округу, і за штат, і за урядовців штату, і за Сполучені Штати Америки, і за всі церкви в Сполучених Штатах, і за весь уряд; за бідолашних моряків, що борознять бурхливі моря; за гноблені народи, що стогнуть під ярмом європейських монархів і східних деспотів; за тих, що перед світлом і словом Божим мають очі, але не бачать, і мають вуха, але не чують; за поган на далеких океанських островах; а на завершення — за те, щоб священикові слова дійшли до кожного і, мов насіння, кинуте в родючий ґрунт, дали добру прорість, а згодом і щедрий урожай. Амінь.

Зашелестіли спідниці жінок, і парафіяни, що підвелися на час молитви, знову посідали. Хлопець, чий життєпис ви­кладено в цій книжці, анітрохи не тішився молитвою — лише терпів її, та й то на превелику силу. Він ані хвилини не постояв спокійно, та хоча й не дослухався до суті пасторових слів, проте відзначав подумки, що вже сказано, — бо давно знав напам’ять, що за чим має йти, і, коли пастор додавав часом щось нове, Томове вухо одразу вловлювало найменшу відміну, і тоді все єство його повставало: він вважав ті доповнення нечесними й неподобними. Посеред молитви на спинку лави перед Томом сіла муха й почала краяти йому душу: вона то терла одна об одну складені докупи лапки, то обхоплювала ними голову й так завзято шарувала її, що мало не відривала від тулуба — аж видно було тоненьку, як ниточка, шию; то погладжувала задніми лапками крильця й розправляла їх, наче фалди фрака; одне слово, робила весь свій туалет так спокійно і незворушно, ніби почувала себе в цілковитій безпеці. Власне, так воно й було: хоч як свербіли в Тома руки схопити її, утнути таку штуку під час молитви він не зважувався, бо вірив, що тим занапастить свою душу. Зате як тільки священик дійшов до кінця, Томова рука сама подалася вперед, і на слові «амінь» муха опинилась у полоні. Та тітка Поллі застукала його на гарячому й звеліла випустити муху.

Священик прочитав цитату з Біблії, а тоді затарабанив свою проповідь, страшенно довгу й нудну, так що невдовзі багато хто почав куняти, хоч ішлося там про жахливі муки грішників у пеклі та про спасенних обранців Божих, — що­правда, їх мала лишитися така мізерна купка, що й спасати було не варт. Том пильно лічив сторінки: після проповіді він завжди знав, скільки прочитано сторінок, але майже ніколи — про що в ній говорилося. А втім цього разу його на часинку зацікавив і самий зміст. Пастир саме змальовував величну й зворушливу картину того, як настане на землі царство Боже, і зберуться разом праведники з цілого світу, і ля­жуть поряд лев та ягня, і мала дитина поведе їх. Але весь пафос і висока мораль цього прекрасного видовища пропали для хлопця марно: його вразила лише видатна роль, яку призначалося малій дитині, та ще й перед очима праведників цілого світу, і йому навіть захотілося самому стати тією дитиною, — звісно, якщо лев буде ручний.

Та в наступну хвилину муки Томові поновилися, бо далі знов пішло нудне просторікування. Аж раптом він згадав, яку чудову забавку має в кишені, і видобув її на світ. То був великий чорний жук із страхітливими щелепами — «кусач», як називав його Том. Він лежав у коробочці від пістонів і, коли Том відкрив її, одразу ж учепився йому в палець. Хлопець з несподіванки шарпнув рукою, і жук полетів у прохід між лавами й упав на спину, а вкушений палець Том застромив у рот. Жук лежав на підлозі й безпорадно дриґав лапками, неспроможний перевернутися. Том дивився туди, і його так і поривало схопити жука знов, але той лежав надто далеко. Дехто з людей, яким нудно було слухати проповідь, також помітили жука і тепер з цікавістю стежили за ним.

Незабаром у проході з’явився чийсь пудель, знуджений і розімлілий від літньої спеки й тиші; йому набридло сидіти без діла, і він жадав переміни. Побачивши жука, пес одразу пожвавішав і закрутив хвостом. Він оглянув свою здобич, обійшов навколо, понюхав з безпечної віддалі, знов обійшов навколо; потім посмілішав, підступив ближче і обнюхав жука; вишкірив зуби й спробував куснути, але схибив; тоді спробував ще раз і ще; ця розвага йому сподобалась, він ліг на живіт, поклав передні лапи обабіч жука й провадив свою гру. Та зрештою це йому набридло, і він став необачний і неуважливий. Голова його хилилася, опускаючись чимраз нижче, аж поки він торкнувся жука мордою — і той вчепився в неї. З пронизливим скавулінням пудель шарпнув головою, і жук, відлетівши кроків на два, знов упав на спину. Глядачі, що сиділи біля проходу, трусилися від стримуваного сміху, дехто з жінок затулив обличчя віялами чи хусточками, а Том аж умлівав від щастя.

У пса був дурнуватий вигляд, та й, певне, почував він себе дурнем, але душу його сповнювало обурення й жадоба помсти. Отож він підступив до жука й знову почав обережно нападати: крутився довкола й наскакував з усіх боків, шкріб передніми лапами за якийсь дюйм від комахи, клацав зубами і так крутив головою, що аж вуха хляпали. Але незабаром жук йому знов набрид; пес поганявся був за мухою, та це його не розважило; потім подався за мурашем, майже соваючи носом по підлозі, і теж скоро відстав; тоді він позіхнув, хекнув і, зовсім забувши про жука, всівся просто на нього.

Дике, сповнене болю скавучання розляглося по церкві, і пудель стрімголов помчав проходом; усе так само виючи, він крутнувся перед вівтарем і шугнув у другий прохід; умить опинився біля дверей, а там знову крутнувся й гайнув назад до вівтаря; чим швидше він гасав, тим пронизливіше скавулів і скоро перетворився на якусь волохату комету, що кружляла по своїй орбіті із швидкістю світлового променя. Нарешті знавіснілий від болю страдник метнувся вбік і скочив на коліна своєму господареві; той пожбурив його за вікно, і розпачливе скавучання почало швидко віддалятися, а нев­довзі й зовсім затихло.

На той час уже всі, хто був у церкві, сиділи з розпашілими обличчями, задихаючись від стримуваного сміху, а проповідь неначе застигла на мертвій точці. Аж ось вона посунулась далі, одначе тепер кульгала й спотикалася на кожному кроці і вже не могла справити на слухачів належного враження; навіть у відповідь на слова, перейняті глибокою скорботою, з-за високих спинок віддалених лав раз у раз чулися приглушені вибухи нечестивого сміху, так наче бідолашний проповідник сказав щось напрочуд смішне. Отож усі відчули неабияку полегкість, коли ця мука скінчилась і священик поблагословив паству.

Том Сойєр ішов додому дуже веселий, думаючи про те, що й служба Божа іноді може дати якусь утіху, коли її трохи урізноманітнити. Лише одна думка трохи затьмарювала йому душу: гаразд, нехай би той пудель погрався з його жуком, але ж ніхто не дозволяв йому забирати жука з собою!

Розділ VI

В понеділок уранці Том прокинувся дуже нещасний. Так бувало кожного понеділка, бо з нього починався новий тиждень нескінченних тортур у школі. І Том щоразу зітхав: краще б уже зовсім не було субот і неділь — тоді в’язниця і кайдани не здавалися б такими нестерпними.

Він лежав і думав. І раптом йому сяйнуло, що непогано було б захворіти — тоді б він не пішов до школи. Зажеврів тьмяний вогник надії. Том прислухався до свого організму. Ніде нічого не боліло, і він став шукати далі. Цього разу йому здалося, ніби в нього з’явились ознаки кольок у животі, і, покладаючи на них чималі сподівання, він намагався посилити їх. Але ті ознаки ставали дедалі слабкіші й нарешті зовсім зникли. Том подумки обстежував себе далі. Аж раптом знайшов щось іще. Один з його верхніх передніх зубів хитався. То була щаслива нагода, і Том уже збирався застогнати — «для початку», як то кажуть, — коли йому спало на думку: якщо він стане перед судом з цією заявою, тітка візьме та й вирве йому зуба, а це буде боляче. Тому він вирішив лишити зуб у запасі й пошукати чогось іншого. Якийсь час нічого не наверталося на думку, а потім він згадав, як лікар розповідав про одну таку болячку, що на два чи три тижні вклала людину до ліжка та ще й мало не залишила її без пальця на руці. Хлопець зараз же вистромив ногу з-під простирадла й пильно оглянув свою болячку на великому пальці. Щоправда, ознак тієї страшної хвороби він не знав, проте вирішив, що спробувати можна, й почав надсадно стогнати.

Та Сід спав собі, наче нічого й не сталося.

Том застогнав ще гучніше, і йому здалося, що палець ніби й справді поболює.

Сід і вухом не вів.

Том так старався, що аж захекався. Він перевів подих, тоді набрав у груди повітря і так застогнав кілька разів підряд, що й мертвий прокинувся б.

А Сід хропів собі далі.

Тома взяла злість. Він покликав: «Сіде, Сіде!» — і поторсав його. Це дало бажані наслідки, і Том знову застогнав. Сід позіхнув, потягся, хропнув востаннє і, спершись на лікоть, втупив очі в Тома. Том і далі стогнав. Сід гукнув його:

— Томе! Чуєш, Томе!..

Відповіді не було.

— Томе! Гей, Томе! Що з тобою, Томе? — Сід труснув брата за плечі, з тривогою вдивляючись у його обличчя.

Том простогнав:

— Ой, не треба, Сіде. Не шарпай мене!..

— Та що ж із тобою таке, Томе? Я піду покличу тітоньку.

— Ні-ні... не треба... Може, воно й так минеться. Не клич нікого.

— Та як же не клич!.. Ой, не стогни ти так, Томе, це ж просто жах! І давно тебе отак?..

— Кілька годин... Ой Сіде, не вовтузься, ти мене доконаєш!..