Стоїк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ви дуже шляхетні, Беві, але ви несправедливі до себе, — сказав Ковпервуд. — Я хочу, що ви знали, як багато ви значите для мого майбутнього. Можливо, ви цього ще не розумієте, але я стверджую це тут і зараз. Недарма я пильнував за вами впродовж восьми років. Це тому, що я кохаю вас і кохаю глибоко.

— Я знаю, — м’яко відповіла вона, анітрохи не вражена цим зізнанням.

— Усі ці вісім років я бачив перед собою ідеал, — продовжував він. — Цей ідеал ви.

Він зупинився. Йому захотілося обійняти її, але він відчував, що зараз цього не слід робити. Потім він витяг із кишені жилета тоненький золотий медальйон, не більше срібного долара, відкрив його й простягнув їй. На його внутрішній стороні було фото Береніс — дванадцятилітня дівчинка, тоненька, тендітна, гордовита, стримана, зібрана — така сама, якою вона була і зараз.

Поглянувши на неї, Береніс одразу пізнала його. Це було фото з того часу, коли вони з матір’ю ще жили в Луїсвіллі, її мати була людиною поважною і статечною. Як все змінилося, і скільки їй довелося пережити через це! Вона дивилася на знімок, і їй ввижалися приємні спогади.

— Звідки це у вас? — врешті спитала вона.

— Я побачив це фото на письмовому столі вашої матері в Луїсвіллі й одразу взяв собі. Звісно, не в цьому медальйоні; його я зробив потім.

Він обережно закрив медальйон і поклав назад у ки­шеню.

— Відтоді він завжди був зі мною.

Береніс посміхнулася.

— Сподіваюся, його ніхто не бачив. Але ж я зовсім дитина тут.

— Тим не менше ця дитина стала моїм ідеалом. І зараз більш ніж будь-коли. Звісно, я знав чимало жінок і поводився з ними відповідно до своїх поглядів і обставин. Але попри все я завжди мав певне уявлення про те, що насправді мені по­трібно. Я завжди мріяв про сильну чуйну дівчину з поетичною натурою, як ви. Думайте про мене, що хочете, але судіть мене віднині за моїми вчинками, а не за моїми словами. Ви сказали, що прийшли до мене, бо подумали, що потрібні мені. Так от: ви мені потрібні.

Вона поклала свою руку на руку йому.

— Я вирішила, — спокійно сказала вона. — Найкраще, що я можу зробити з моїм життям, це допомогти вам. Але ж ми... я... ніхто з нас не може робити тільки те, чого бажає. Ви самі знаєте.

— Авжеж, я хочу, щоб ви були щасливою зі мною, і хочу бути щасливим з вами. І, звісно, це неможливо, якщо вас щось хвилюватиме. Тут у Чикаґо, особливо зараз, мені слід бути дуже обережним, і вам так само. Тому ви зараз повернетеся до свого готелю. Але завтра об одинадцятій я чекатиму на ваш дзвінок. І тоді ми, сподіваюся, про все поговоримо, як слід. Ще тільки одне.

Він взяв її за руку і повів до своєї спальні. Зачинивши двері, він хутко підійшов до красивої кованої скрині, що стояла в кутку, і відкрив її. Звідти він дістав три таці з колекцією стародавніх грецьких та фінікійських обручок і, поставивши їх перед Береніс, сказав:

— Обирайте, якою ви хотіли б обручитися зі мною?

Поблажливо і навіть трохи байдуже, не зраджуючи собі — бо вона завжди лише дозволяла просити себе і ніколи не просила сама — Береніс деякий час роздивлялася й перебирала обручки, інколи вигукуючи, коли якась викликала її цікавість. Нарешті вона промовила:

— Цирцея, мабуть, обрала б цю срібну змійку, що згорнулася. А Єлена — цей віночок квітів із зеленої бронзи. Я думаю, Афродіті сподобалися б ця зігнута рука, що тримає камінчик. Але я обираю не тільки красу. Я візьму цю потьмянілу срібну стрічку. Тут є сила, а не тільки краса.

— Ви вмієте зробити свій вибір і, як завжди, несподіваний! — вигукнув Ковпервуд. — Беві, ви неповторні!

Він ніжно поцілував її і надягнув обручку їй на палець.

Розділ 2

Прихід Береніс до Ковпервуда у важкий для нього момент відродив у ньому віру в несподіване, ба більше, в його власне щастя. Адже в ній він бачив індивідуальність амбіційну, врівноважену, іронічну, але менш грубу й більш поетичну за нього. Там, де він прагнув грошей заради влади, якою він міг би користуватися, як йому заманеться, Береніс радше прагнула привілею виразити свою багатогранну натуру і виразити так, щоб це відповідало її естетичного ідеалу. При цьому їй хотілося не просто виразити себе в якійсь уже наявній формі мистецтва, але ж так, щоб саме її життя і її індивідуальність постали як мистецька форма. Вже не вперше вона замислювалась над тим, що, якби вона мала багато грошей і великі можливості... скільки в неї ідей, як ними скористатися! Вона б ніколи не викидала гроші на великі будинки, землі чи розкіш напоказ, а натомість створила б навколо себе вишукану й надихаючу атмосферу.

Та про це вона поки що нікому не говорила. Радше це жило в ній, у глибині її натури, яку Ковпервуд далеко не завжди розумів правильно. Тендітна, вразлива, мінлива, загадкова, ефемерна — такою вона була для нього. А тому він завжди був готовий споглядати її так само, як ніколи не набридає споглядати природу: початок нового дня, раптовий подих вітру, зміна погоди. А яким буде завтра? Якою буде Береніс, коли він побачить її наступного разу? Він не міг передбачити. Але ж і сама Береніс, свідома цієї схильності дивувати, їй притаманної, не змогла б пояснити її ні йому, ні комусь іншому. Просто вона була такою, якою була. І нехай Ковпервуд чи хто інший приймають її такою, як вона є.

І, крім того, він бачив властивий їй аристократизм. Її спокій і впевненість у собі справляли невідпорне враження й викликали повагу у всіх, з ким їй доводилося стикатися. І Ковпервуд, котрий одразу впізнав у ній це почуття вищості, те саме, яке він завжди хотів бачити в жінці, відчув себе винагородженим за довге очікування. Така молода, вродлива, розумна, врівноважена — справжня леді! Він відчув це вже тоді — на фото дванадцятирічної дівчинки в Луїсвіллі вісім років тому.

Але тепер, коли Береніс нарешті прийшла до нього, його непокоїла одна річ. Це його захоплені слова, цілком щирі в той момент, про те, що відтепер він повністю належить їй і тільки їй. Та чи справді це так? Після свого першого шлюбу, особливо після появи дітей і одноманітного сімейного життя, він з усією ясністю зрозумів, що буденні устої подружнього існування не для нього. Доказом був його роман з молодою і красивою Ейлін, жертовність і відданість якої він винагородив, одружившись із нею пізніше. Так, це була вдячність не менше, ніж кохання. Та у подальшому він вважав себе повністю вільним і нікому непідзвітним у своїх почуттях.

Він ніколи не відчував потреби і тим більше не прагнув постійних стосунків. Одначе вже вісім років він упадав навколо Береніс. І тепер він замислився над тим, як йому чесно розповісти про себе. Вона дуже розумна й прониклива. Брехня, якою можна принаймні заспокоїти, якщо не обманути, звичайну жінку, тут йому не на поміч.

Справу ускладнювало те, що саме в цей час у нього були стосунки з такою собі Арлет Вейн, що почалися лише рік тому. Зараз вона перебувала в Німеччині, у Дрездені, а тоді жила в невеличкому містечку в Айові й жадала будь-що ви­рватися з того середовища, де її талант гинув. Вона надіслала йому листа, в який уклала фото зі своїм вродливим личком. Але, не отримавши відповіді, змушена була позичити гроші й постала перед ним власною особою в його чиказькому офісі. І там, де фото не спрацювало, жива Арлет з її сміливістю і впевненістю у собі досягла успіху. Ковпервуду подобалися жінки з таким темпераментом. До того ж з її боку тут були не тільки міркування зиску. Вона глибоко захоплювалася музикою, мала гарний голос. Переконавшись у цьому, він вирішив допомогти їй. Арлет привезла з собою наочні свідчення свого стану: фото невеличкого будиночка, в якому вона жила з вдовою матір’ю, що займалася дрібною торгівлею, і зворушливу історію про те, як мати билася над тим, аби не тільки прогодувати їх, але підтримати її прагнення чогось досягти у житті.

Звісна річ, ті декілька сотень доларів, яких вона потребувала, були ніщо для Ковпервуда. Амбітність у будь-якій формі йому завжди імпонувала, і тепер, зворушений безпосереднім враженням від неї, він узявся влаштувати її майбутнє. Спочатку він забезпечить їй найкращу освіту, яку могло запропонувати Чикаґо, а потім, якщо вона справді виявиться вартою того, він відправить її за кордон. Але для того, аби не почуватися зв’язаним, він призначив їй певне утримання, на яке вона мала жити, і ця угода продовжувала діяти. Він також порадив їй привезти до Чикаґо свою матір. Тож Арлет винайняла невеличкий будинок, де вони влаштувалися з матір’ю, і невдовзі Ковпервуд став у них частим відві­дувачем.

І оскільки Арлет виявилася розумною, щирою у своїх прагненнях — у неї не було жодних намірів скомпрометувати його, — тож їх взаємоповага і взаємна приязнь укріпилися. А зовсім незадовго до приїзду Береніс до Чикаґо, Ковпервуд переконав Арлет відправитися до Берліна, бо зрозумів, що йому не святкувати перемогу в Чикаґо. І якби не Береніс, то, ймовірно, зараз він гостював би в Арлет у Німеччині.