Цілодобова книгарня містера Пенумбри: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Засапавшись, я виринаю із затінку стелажів і бачу Федорова. З усіх клієнтів, які мені траплялися, він найстарший — має біло­сніжну бороду, а шкіра на його пальцях тонка, як папір. І, як на мене, він ще й найтямкіший. Правду кажучи, дуже нагадує мені Пенумбру. Ось він ковзає книжкою по столу — повертає «Клотьє», — тоді стукає двома пальцями й каже:

— Тепер мені тре’ «Мурао».

До роботи. Я знаходжу в базі «Мурао» і відправляю Мета знову дертися нагору. Федоров кидає на нього допитливий погляд:

— Ше один продавець?

— Друг, — відказую я. — Просто допомагає.

Федоров киває. Зненацька мені спадає на думку, що Мета запросто можна сприйняти за молодого члена їхнього клубу. Сьогодні вони з Федоровим обидва в коричневому вельветі.

— Ви пробули тута скільки, тридцять сім днів?

Я й сам точно не знав, але так, певно, пробув тут рівно тридцять сім днів. Ці диваки полюбляють, щоб усе було точно.

— Саме так, містере Федоров, — відповідаю бадьоро.

— І шо ви можете сказати?

— Мені тут подобається, — кажу. — Краще, ніж сидіти в офісі.

Федоров киває й дає мені свою картку. У нього номер 6KZVCY, звісно ж.

— Колись я працював у HP, — він вимовляє це як «гейч пі», — тридцять років. Та, ото був офіс. — І править своєї: — Ви коли-небудь користувалися калькулятором від HP?

Мет повертається з «Мурао». Це велика, товста й широка книжка в поцяткованій шкіряній палітурці.

— Так, звичайно, — примовляю я, загортаючи книжку в коричневий папір. — У школі я завжди користувався графічним калькулятором HP-38.

Федоров сяє, як гордий дідусь.

— Я працював на двадцять восьмому, то був його попередник!

Його слова викликають у мене усмішку.

— Може, він і досі в мене є, — кажу я й простягаю йому «Мурао».

Федоров хапає книжку обома руками.

— Пасибі, — каже він. — Знаєте, а в тридцять восьмому нема польського інверсивного запису, — він задумливо барабанить пальцями по своїй книжці (ймовірно, темних ритуалів), — та маю вам сказати, що інверсивний запис дуже помічний для такої роботи.

Гадаю, Мет таки мав рацію: вони розв’язують судоку.

— Візьму до уваги, — відповідаю я.

— Ну добре, ще раз пасибі. — Дзвоник теленькає, і ми ди­вимось, як Федоров повільно човгає тротуаром до автобусної зупинки.

— Я зазирав у його книжку, — озивається Мет. — Те саме, що й в інших.

Те, що здавалося дивним раніше, тепер здається ще дивнішим.

— Дженноне, — Мет повертається й дивиться мені прямо в очі. — Маю щось у тебе запитати.

— Дай-но здогадаюся, — кажу я. — Чому я ніколи не зазирав до тих…

— Тобі подобається Ешлі?

Такого я аж ніяк не очікував.