Пастка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Передмова

«Ругон-Макари» складатимуться з двох десятків романів. У 1869 році я накреслив загальний план і відтоді ретельно дотримуюся його. Надійшла пора «Пастки» — я написав її, як напишу й решту, ні на крок не збиваючись зі своєї прямої стежки. У цьому моя сила. Я маю мету і йду до неї.

Коли «Пастку» надрукували в газеті, на неї напали з небувалою жорстокістю, її гудили, звинувачували в усіх злочинствах. Чи варто пояснити тут, кількома рядками, мій творчий задум? Я хотів змалювати неминучий занепад робітничої сім’ї в отруєному середовищі наших передмість. За пиятикою та неробством ідуть послаблення родинних зв’язків, брудна розпуста, поступове занехаювання шляхетних почуттів, а насамкінець — ганьба і смерть. Це всього-на-всього мораль у дії.

«Пастка», безперечно, найдоброчесніша з моїх книжок. Мені часто доводилося торкатися й страшніших болячок. Збентежила сама форма. Всіх обурили мої слова. Мій злочин полягає в тому, що я, мавши письменницьку цікавість, зібрав і відлив у старанно опрацьованій формі народну мову. Ба! Отже, форма — найбільша моя провина. Однак словники цієї мови існують, мовознавці вивчають її, насолоджуючись її розмаїтістю, хаотичністю та могутньою образністю. Це справжній скарб для завзятих граматистів. Проте ніхто навіть не подумав, що я прагнув виконати суто філологічну роботу, що видається мені напрочуд цікавою з історичного та суспільного погляду.

Але я не боронитимуся. Мене боронитиме мій твір. Цей твір — сама правда, це перший твір про народ, у якому немає брехні та який пахне народом. І не варто робити висновку, що весь люд лихий, адже мої персонажі не лихі, вони просто невігласи, зіпсуті грубою працею та злиднями — середовищем, у якому живуть. Але все-таки мої романи варто було б прочитати, зрозуміти, ясно побачити їхню єдність, перш ніж повторювати готові гротескні й одіозні судження, що крутяться довкола моєї особи та моїх творів. О! Якби ж то люди знали, як мої друзі сміються з дивовижних оповідок, що звеселяють юрбу! Якби люди знали, що цей кровопивця, грізний романіст — поштивий буржуа, людина науки й мистецтва, що скромно живе у своєму кутку з єдиним прагненням — лишити по собі такий великий і живий твір, який тільки зможе. Я не спростовую жодних вигадок, а працюю, покладаючись на час і щирість публіки, яка врешті пізнає мене під купою несусвітніх дурниць.

I

Жервеза чекала на Лантьє до другої години ночі. Тоді, простоявши в самій нічній кофтині й протремтівши з ніг до голови від холоду, яким віяло з вікна, з омитим слізьми обличчям, вона в розпачі кинулася поперек ліжка й задрімала. Уже цілий тиждень, виходячи з «Двоголового теляти», де вони харчувалися, він відправляв її з дітьми спати, а сам приходив пізно вночі, бо нібито шукав роботу. Того вечора, виглядаючи Лантьє додому, Жервезі здалось, що вона бачила, як він заходив до танцювальної зали «Ґран-Балкон», десять палахкотливих вікон якої осявали пеленою пожарища чорне литво кільцевих бульварів. Позаду нього вона помітила малу Адель, полірувальницю, що обідала в тому ж ресторанчику. Та відставала на п’ять-шість кроків і метляла руками так, наче щойно його відпустила, щоб не з’являтися разом під різучим світлом кулястих ліхтарів біля входу.

Прокинувшись о п’ятій годині знесиленою й розбитою, Жервеза розридалася. Лантьє досі не повернувся. Це вперше він спав не вдома. Вона сіла скраю ліжка під клаптем вилинялої завіски в персидському стилі, що спадав з прутини, прив’язаної мотузком до стелі. Жервеза неквапливо водила залитими слізьми очима по вбогій кімнаті, умебльованій горіховим комодом без однієї шухляди, трьома солом’яними стільцями й засмальцьованим столом, на якому стояв щербатий глечик. Для дітей довелося поставити залізне ліжко, яке загороджувало комод і займало дві третини кімнати. Розчахнута скриня Жервези й Лантьє лежала в кутку і світила своїми голими боками, а на самому споді, під купою брудних сорочок і шкарпеток, лежав старий чоловічий капелюх. На спинках стільців, що стояли попід стіною, висіли дірява хустка та зашмульгані штани — останні лахи, що їх не захотіли взяти тандитники. Посередині на коминку, поміж двох непарних цинкових свічників, лежав стосик ніжно-рожевих закладних з ломбарду. Це була найліпша кімната в готельчику — на другому поверсі, з вікнами на бульвар.

Тим часом обоє дітей спали поряд на одній подушці. Клод, восьмирічний хлопчик, висунув рученята з-під ковдри й повільно дихав, а Етьєн, якому було лише чотири, усміхався, поклавши руку на шию братові. Спинившись розгубленим поглядом на них, мати знову зайшлась плачем, затуливши рота хустинкою, щоб стримати свої тихі зойки. Боса, навіть не подумавши взути виступці, що спали з ніг, вона підійшла до вікна і стала, як нещодавно вночі, вдивлятися в далеч тротуарів.

Готельчик стояв на бульварі Шапель, ліворуч від застави Пуасоньєр. Цей обшарпаний будинок з протрухлими від дощу віконницями мав три поверхи, перші два з яких було помальовано бордовою фарбою. Над ліхтарем з тріснутим склом між двома вікнами можна було прочитати «Готель Бонкер[1], господар — Марсує»; цей напис великими жовтими літерами трохи обліз разом з тиньком через плісняву. Світло ліхтаря било Жервезі в очі, тому вона відхилилася назад, все так само притискаючи хусточку до вуст. Вона глянула праворуч, на бульвар Рошешуар, де в закривавлених фартухах збиралися купки різників; свіжий вітер раз у раз доносив сморід — гидкий запах забитої скотини. Повела очима ліворуч, по довгій стьожці проспекту, зупинившись поглядом на білій громаді недобудованої лікарні Ларібуазьєр, що бовваніла майже навпроти. Повільно, з одного краю до другого, вона розглядала міський мур, за яким уночі часом лунали крики жертв, вдивлялась у глухі закапелки і темні закутки, чорні від вологи й сміття, боячись угледіти тіло Лантьє з проткнутим ножем животом. Підвівши очі над цим сірим нескінченним муром, що оточував місто пустельною смугою, Жервеза побачила яскраве світло, сонячний пил, сповнений ранкового паризького гамору. Але очима вона повсякчас поверталась до застави Пуасоньєр, і, витягши шию, зачаровано споглядала між двома приземкуватими митними павільйонами безперервний потік чоловіків, худоби, возів, що рухалися з пагорбів Монмартру й Шапель. Там тупотіли ніби цілі табуни, товпища, що після раптових зупинок розливалися окремими озерцями по бруківці, нескінченна валка робітників, які йшли на роботу з інструментами на спині й хлібом під пахвою; юрба стрімко вливалася в Париж і помалу тонула в ньому. Сподіваючись серед усього цього люду відшукати Лантьє, Жервеза ще дужче нахилилася, ризикуючи впасти, і ще міцніше притиснула хустинку до рота, наче щоб зробити біль сильнішим.

Веселий молодечий голос відігнав її від вікна.

— Що, пані Лантьє, немає господаря?

— Нема, пане Купо, — відповіла Жервеза, вичавлюючи із себе усмішку.

Це був бляхар, що мешкав на самому горищі готельчика в комірчині за десять франків. Через плече у нього висіла торба. Побачивши у дверях ключ, він по-свійському ввійшов.

— Знаєте, — провадив Купо, — я тепер працюю тутечки, на даху лікарні... Який чудовий ниньки травень! Але вранці дрижаки хапають.

Він подивився на почервоніле від сліз обличчя Жервези, а коли побачив, що ліжко навіть не розстилали, злегка похитав головою. Потім підійшов до дітей, що спали на ліжку з рожевенькими янгольськими личками, і стиха мовив:

— Отже, господар десь заблукав, еге?.. Не засмучуйтеся, пані Лантьє. Він дуже переймається політикою. Ось нещодавно, коли голосували за Ежена Сю, він — ніби ж нормальна людина — наче здурів. Може, він провів ніч разом з друзями, лаючи негідника Бонапарта.

— Ні-ні, — понад силу пробурмотіла Жервеза, — це не те, про що ви думаєте. — Я знаю, де Лантьє... У нас свої клопоти, як це буває в кожній родині, хай Бог милує!

Купо підморгнув їй, щоб показати, що він не якийсь там простак, аби вірити цій брехні. Він запропонував принести молока, якщо їй не хочеться виходити. Вона гарна й славна жіночка і скрутної години може розраховувати на нього. Коли Купо пішов, Жервеза повернулася до вікна.

Гучне тупотіння коло застави не стихало у вранішній прохолоді. Видно було слюсарів у синіх робочих сорочках, мулярів у білих робах, художників у пальтах поверх довгих блуз. Здалеку юрба здавалася стертим гіпсом, тьмяною барвою, де виділялися вицвілий синій та брудно-сірий кольори. Час від часу котрийсь з робітників зупинявся, щоб запалити люльку, його оминали й далі крокували інші, без усміху, без жодного слова товаришеві, із землистими щоками, витягши обличчя до Парижа, що поглинав їх одного за одним роззявленою пащею вулиці Фобур-Пуасоньєр. Тим часом на розі вулиці Пуасоньє, біля дверей двох винарень, що якраз відчиняли віконниці, чоловіки стишували ходу. Перш ніж увійти, вони зупинялися на тротуарі й скоса позирали на Париж, відчуваючи якусь млість у руках, маючи охоту цей день прогуляти. Перед шинквасами стояли купками, навзаєм частувалися, забували про все на світі, заповнювали зали, плювали, кашляли, промивали горлянки, перехиляючи чарку за чаркою.

Жервеза не зводила очей із закладу дядька Коломба, що був на лівому боці вулиці, де вона наче побачила Лантьє, коли це простоволоса огрядна жінка в фартуху гукнула її з-серед дороги:

— А ви, пані Лантьє, сьогодні рано!

Жервеза нахилилася:

— О! Це ви, пані Бош!.. У мене сьогодні ціла купа роботи!

— Отож-бо й є, саме воно не робиться.

Почалася розмова між вікном і тротуаром. Пані Бош служила консьєржкою в будинку, на першому поверсі якого було «Двоголове теля». Декілька разів Жервеза чекала Лантьє у її комірчині, щоб не сідати самій з чоловіками, що їли поруч. Консьєржка розповіла, що йшла недалечко, на вулицю Шарбоньєр, щоб застати ще в ліжку одного службовця, що ніяк не міг розрахуватися з її чоловіком за підшитий сурдут.

— Пан Лантьє, певно, ще спить? — раптом запитала вона.

— Так, спить, — відповіла Жервеза, мимоволі зашарівшись.

Пані Бош помітила, як сльози підкотилися їй до очей; задоволена побаченим, вона пішла собі геть зі словами, що чоловіки — кляті нероби, а потім повернулась і вигукнула:

— Ви сьогодні зранку збираєтеся до пральні?.. Мені треба дещо випрати, тож я займу вам місце біля себе, побалакаємо.

[1] Бонкер — від фр. bon cceur (добре серце).