— У барі «Бедфорд гед», сер, коли ці двоє були зайняті, замовляючи відбивні. А тоді я пішов разом із ним до театру, до службового входу…
— Знаю цей будинок.
— Сер, я старався обмежити свій рапорт до найважливіших речей.
— Слушно.
Далі у звіті стояло: «Пообідавши, ці дві особи пішли разом вулицею Мейден-лейн і розійшлися біля бакалійної крамниці. Я мав враження, що вони дуже зворушені, і мені спало на думку, що, можливо, це прощання назавжди. Тоді це був би, дозволю собі так висловитися, щасливий кінець цього слідства».
Він знову перебив мені читання:
— Пробачте, чи можу я сказати щось від себе?
— Будь ласка.
— Навіть виконуючи службові обов’язки, сер, ми іноді піддаємося впливу емоцій. Мені сподобалася ця жінка… тобто дана особа.
«Я завагався, вибираючи, за ким піти — за чоловіком чи за даною особою, і вирішив, що інструкції не дозволяють вибрати перший варіант. Тому я рушив за даною особою. Вона трохи пройшла в напрямку до Чаринґ-кросс-роуд і видавалася дуже схвильованою. Тоді дана особа зайшла до Національної портретної галереї й перебувала там кілька хвилин…»
— Чи є ще щось важливе?
— Ні, сер. Я думаю, що вона просто шукала, де б їй посидіти, бо потім зайшла до церкви.
— До церкви?
— До католицької, сер, на Мейден-лейн. Усе це ви знайдете у звіті. Вона не молилася. Просто сиділа.
— Ви й це знаєте?
— Певна річ, я теж там побув, сер. Спинився, не дійшовши кілька лавок до даної особи, і став навколішки, щоб видаватися ревним католиком. Можу вас запевнити, сер, дана особа не молилася. Вона католичка?
— Ні.
— Їй треба було посидіти в темноті, сер, щоб заспокоїтися.
— Може, вона мала з кимсь зустрітися?
— Ні, сер. Дана особа побула там три хвилини й ні з ким не розмовляла. Мені здалося, що вона хотіла виплакатися.
— Можливо. А щодо рук ви помилилися, містере Паркіс.
— Щодо рук?
Я нахилився до лампи, щоб краще освітити своє обличчя.
— Ми з нею навіть долонями не доторкнулися.
Ось так я пожартував, а тоді мені стало жаль Паркіса. Було прикро, що нагнав страху на такого боязкого чоловіка. Він дивився на мене, розтуливши рота, наче несподівано дістав удар ножем і тепер, паралізований від болю, жде наступного удару.
— Гадаю, такі непорозуміння часто трапляються, — зауважив я. — Містер Савідж мав би нас познайомити.
— Ні, сер, — жалібно відповів Паркіс, — це я винен.
Він сидів, схиливши голову й втупившись у свого капелюха, що лежав на колінах. Я спробував його підбадьорити.
— Це дрібниці, — сказав я. — Кумедний випадок, якщо подивитися збоку.
— Але я не збоку, а всередині, сер, — відповів Паркіс. Крутячи в руках капелюха, він повів далі таким сумним і тоскним голосом, як Коммон за вікном: — Мені йдеться не про містера Савіджа. Такого чуйного й здатного зрозуміти, як містер Савідж, навряд чи знайдеш серед людей нашого фаху… Мені йдеться про сина. Він вважав мене великим героєм. — Із глибин своєї недолі Паркіс видобув вибачливу й полохливу усмішку. — Ви ж знаєте, які книжки читають його однолітки, сер. Про детектива Ніка Картера та інших…