Ще раз, капітане!: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Калле Странд. Нині ти К. А. Странд, Карл Арвід Странд з крамничкою, телефоном і з непоганими баришами. Чи далеко зайдеш? Такі, як ти, далеко сягають. За кілька літ — голова підрозділу в муніципалітеті, депутат риксдагу. Питають тебе про правицю чи лівицю, а ти відводиш очі й ворушиш руками. Правиця спочиває на касовому апараті, що стоїть на прилавку й нагадує музичний інструмент, грошовий оргáн. Лівицю кладеш на мішок з житніми висівками — крона, сир — крона, мило — крона, все по кроні. І ще одне по кроні — твоє бабище, Калле Странде.

Важко. Ой як важко.

Я йду на смерть. Важкий чи легкий мій шлях між невидимими полями, а все ж він веде куди треба.

Послухай-но, Калле Странде, а я таки шкодую, що не зацідив тобі в мармизу. А ти б так вчинив, якби я став підбивати клинці до твоєї жінки, хоч, звісно, цього я ніколи не робив. Але, скажімо, я так і повівся. Та ні, мені б ніколи й на думку не спало, я не з таких.

А як воно сталося?

Якось ти прийшов і сказав, що їдеш додому, до Смоланду. Питаю тебе: «Ти балакав з інженером Стульсіусом?» Ти відповідаєш, що так і все вже залагоджено. Я кажу: «Ти ж про ту справу ані словом не прохопився». А ти тлумачиш, що до останньої миті ще не вирішив був. Тоді я тобі в очі навпростець: «Ми ж з тобою були давні приятелі. Коли пішла мова про те, хто має бути десятником після Юганссона, що дістав плитою межи очі й осліп, усі сказали: найкраще рахує Фрідлев. Тоді ти, Калле Странд, висунув свою руду довбешку й заявив, що ти теж умієш рахувати й писати і що ти вже був в інженера. Та й побіг знову до інженера, а весь наш гурт сказав: Фрідлеве, ти ж добре допильнуєш списків, відомостей та всього іншого. «Еге ж, — відповів я, так і відповів, — але я не хочу звади в нашому гурті, а Стульсіус і без того вирішить, хто буде десятником. Звичайно, вмію рахувати й писати те, що треба, але я не з тих, які заступають комусь дорогу. А якщо Калле Странд аж так старається, то не заважатиму йому, давньому приятелеві». Тоді з дверей контори вискочив, як той корок із пляшки, Стульсіус разом з тобою, Калле Странде, і виголосив: «Хлопці, ми зі Страндом побалакали. Найкраще було б, якби ми вибрали його за десятника. Нічого не маєте проти?» Тоді вийшов Малий Улле й так каже: «Ми надумали вибрати Фрідлева. Він тут один із найстарших. Клав рейки, тесав камінь і рахував кубометри, прокладав ось цю залізницю ще тоді, коли Калле Странд не вмів відрізнити молотка від вагона. Отож ми стали за Фрідлева». Але я заперечив: «Якщо вже пан інженер і Странд так порішили, то я не стану втручатися». А тобі, Калле Странде, я також випімнув, що ти не дуже порядний, та я не злопам’ятний. Ось так ти дістав надвишку за десятникування. І тоді, коли ти їхав додому, я теж сказав: «Ти брав цю надвишку, а я, як і решта, лише погодинну платню, бо ти ніколи не подбав про хорошу акордну оплату для нас. Ніколи не розстарався. Зате сам зібрав непоганий гріш. Гадаю, що збудуєш собі дім чи купиш садибу й оженишся, повернувшись до Смоланду. Я не стаю нікому впоперек дороги. За ті крони, що я заощадив, ніяких садиб не купити. Не стану наживатися, як ти, бо я не такий. Ось ти їдеш, а хлопці хочуть мене поставити на десятника. Але ні. Не хочу користати з інших. Зрештою, мені скоро п’ятдесят, важко було б рахувати й писати. Скажу хлопцям, щоб вибрали Юганссонового старшого сина. Хотів би я теж побувати вдома з тобою. Я ж умовився з крамаревою дочкою Клементиною, і вона чекає на мене вже ось майже двадцять літ. Порядна дівчина, їй під сорок. Коли старий помре, то дім і все, що в ньому, належатиме дочці. Але старий хоче мати зятем більшого пана, ніж якийсь там залізничник-чорнороб. Однак Клементина вперлася: «Коли не Фрідлев, що вміє співати й такий веселий та приємний, тоді ніхто, присягаюся». Так і сказала. Час від часу вона пише до мене, а я відповідаю, що почекаємо ще кілька років. Може, старий шкарбун умре. Може, я нашпарую добрий гріш, бо ж ніколи не знаєш, яку саме роботу дадуть нашому гурту. Коли побачиш її, то скажи, що якогось дня Фрідлев прийде, пританцьовуючи. Скажи, що він шанується й не п’є».

Ось це я попрохав тебе передати їй.

Ти єхидненько підсміхнувся, але відповів, що побалакаєш з нею і старим. Може, він уже розкаюється. Ось так ти сказав, і ми вдарили по руках. Ось що ми зробили, Калле Странде.

Тут починається ліс.

Хай йому чорт. Дуже погано копали канави при цій дорозі. Спотикаєшся об них, не знаєш, на котру ногу стати, коли йдеш собі помаленьку. Не бували люди у світі, то й нічого не знають. Нехай на Норрланд подивилися б.

Фрідлев витирає піт на лобі й силкується хоч щось розгледіти, але тут кромішня пітьма. Ліс стоїть перед ним, як стіна. Вдивляється в цю стіну. Щоб тебе чорти в пекло затягли, там я вже був. Ми стрічалися з Клементиною, були молоді. Молоді, чисті й порядні. Одна округа кінчається, друга починається. У кожній — поліцай. Як ото відповів Малий Улле, коли його спитали, що в торбах, спіймавши на крадіжці.

Фрідлев обертається й дивиться на шлях, яким прийшов. Або ж на темряву, якою пробрався. Далеко звідси станція. За два кілометри її добре видно. Тиша, тільки легкий вітерець повіває. На кожному кінці станції стоїть семафор і блимає, блимає, блимає.

Не дурний чоловік винайшов оцю блималку, думає Фрідлев. Машиністи орієнтуються, де вони. Пам’ятаю, як ми прокладали колію в Норрланді й її випробовував перший паровик. У нас були лампи з сирою нафтою. Погано світили, доводилося нам сигналити криком. А то ще ми клали на рейки колоди, і ті колоди значили, що цього тижня ми дійшли ось сюди, не далі. Хай пан інженер розпорядиться, щоб локомотив дав задній хід, бо нам треба оглянути цю ділянку. Таж Рим не за один день збудовано, як ми казали.

Фрідлев сів на краю канави. Риється в кишенях і знаходить кілька крихт тютюну. Спалахує сірник. Добряча була ота залізнична вітка, думає він. Якби вона не діяла, то не діяла б уся Державна прикордонна залізниця, а на ній же руду возять.

Ще один сірник, так принаймні знайдеш свою останню путь. Фрідлев сидить, спершись на дерево, притулившись до стовбура. Це ялина, тут неначе під дахом. Це ялина, з таких роблять телефонні стовпи. Для таких теж копають ями, у свій час. А тоді постають оті стовпи. «Це, Фрідлеве, — мовив Стульсіус, — культура, що верстає свій шлях прямо вперед, крізь пітьму». «Еге ж, — відказав я, — і ми всі мусимо йти цим шляхом. То ж не марниця, коли в Лулео ти можеш побалакати з кимсь у Кіруні. Той, хто таке придумав…»

Сиджу та й думаю, чи мають якесь майбутнє ці вузькоколійні паровози. Гадаю, що вони перекидаються на закрутах. На поворотах. А тим більше — на ухилах, як сказав Стульсіус. Подумати тільки, то ж залізо, а вага яка… Не те, що у дрезини. Та перевертається, коли навіть ширша, ніж довша. Досить цвяшка на рейці. Їй-бо. Хто бував у Норрланді й побачив дечого, той до всього звикне. І це був я…

Еге ж, не хто інший, як я, а Калле Странд лежав придушений. Якби тоді я був таким, як нині, то він так і зостався б лежати. «Ради Бога! — вереснув Калле, — обережно берися!» І я взявся, та так обережно, що всі зірки побачив, ще більше, ніж на небі. «Тобі, Фрідлеве, — сказав він, — належить віддячитися». Так, і було за що, я гадаю. А як він перестрашився… Їй-бо, я ніколи не бачив, щоб хтось так налякався. Якби тоді я був таким, як нині…

Та я все одно взявся б двигати. Що ж робити, коли нас тільки двоє, а один лежить під дрезиною, навантаженою камінням? Досить їй ще трішки посунутися — і по Калле тільки мокре місце залишиться. Не здобудешся на те, щоб покинути його. Якби я був тоді такий, як сьогодні… Хоч я й не знав, про що думає Калле Странд. Якщо він про щось взагалі думав.

Ось іще один поїзд. Аж ніяк не скажеш, що Смоланд у такій далекій глушині. Як на того, що трохи побачив у житті… Гудуть і їдуть, гудуть і їдуть, як у чорта в пеклі. Рух — немов на стокгольмському вокзалі… І як тільки Калле Странд зміг так вчинити…

Клементина… її я ще можу зрозуміти. Одинока, має поза сороківку й потребує мужчини до ліжка. Не скажу ані слова злого. Але щоб Калле Странд пішов на таке… Та він же набагато молодший, ніж вона.

Фрідлев товче широкими плечима об стовбур, важкі віти шмагають по лиці… Однак випало б гірше, якби це була не ялина. Сосна — зовсім інша річ. У цих краях і не відають, до чого придасться добряча сосна. Вони ж ніколи не бували в Норрланді й не бачили світу. Щоправда, не скажеш, що тут у Смоланді тільки лісочки та гайочки…

Якби ж то Клементина хоч писала. Я б тоді міг стати десятником і заробляти добру копійку. Але треба було зважати на те, що син Юганссона потребує доброї платні, бо ця пенсійка, яку дали батькові, коли той осліп, — це ж сльози, а не гроші. Якби Клементина обмовилася хоч словом, я б нічого не мав проти, клянуся всім найсвятішим. Відповів би їй тоді: гаразд, раз так, то знай, що я не з тих, які заступають комусь дорогу до щастя. Та вона мовчала, тримала писок на замку й дозволяла мені вірити! Я гадав, що Клементина могла б сказати щиро: у мене зі Страндом так і так склалося. Гадав, а тепер ось знаю… Мовчала й дозволяла мені вірити.

Загалом узявши, Калле Странд — боягузливий мерзотник. Завжди такий був.

А ці поїзди мені до печінок допікають. Досить уже самого семафора. Служить для безпеки, як ото Стульсіус пояснив. Коли світить рівно, то й не помічаєш його. А коли блимає й блимає, коли раз світло, а раз пітьма, тоді раз сліпаєш, а раз осліплюєшся. І сидиш ось тут.

Ніколи б не подумав я такого про Клементину. Ми сиділи з нею на цьому пагорбі. Тут вона сиділа й з Калле Страндом, коли він, повернувшись додому, став ходити до неї на зальоти. У мій час не ходило так багато потягів. Люди не звикли до залізниці й не мали потреби їздити. Як і в Норрланді, хоч, звичайно, там усе більше й гарніше.

Ото ж вона й не писала. Зрозуміло, чому Калле Странд ані словом не давав знати про себе, хоч ми працювали гуртом стільки літ. А ось до Стульсіуса він писав. Завжди був підлабузником. Все тримався коло тих кращих, сильніших, від кого міг скористати. Добре розраховував — про всяк випадок, адже нічого наперед не відаєш. Та й приємно, звісно ж, показати торговцеві, що ти дістав листа від такого паниська, як інженер.

Фрідлев звівся. Струснув своїм великим тілом і вголос каже:

— Атож, найкраще — це покінчити з цією історією. Треба вибрати або одне, або друге. «То все за мою чесну гру», — сказав Пелле-Картяр, коли його заарештували й хтось, що програв у нього гроші, крикнув: «Маєш по заслузі! Тепер ти на своєму місці, шулеру, кримінальнику!» І тоді Пелле мовив: «Треба вибрати або одне, або друге». А я від себе скажу…

Фрідлев знову сів. Добре сидиться, це відпочинок. Міцно змружив очі. І знову він на тому самому місці.

А я скажу, що ця поїздка боком мені вилізла. Прикра річ, як ото у Смальвікені висловився Свен-Комірець про блощиць у бараку. Так само прикро згадати нашу балачку із Стульсіусом: що ж, пане інженере, пора мені на південь, у теплі долини. А той, ошкірившись, побажав щасливої дороги й поцікавився, чи це часом не пов’язане з весіллям і новосіллям. «Еге ж, — відказав я, — так воно і є. Довго пробудеш десь у далеких краях, як оце я, побачиш світу й кінець кінцем захочеш додому». А він вийняв п’ять крон і виголосив: «Ось скромний подарунок. Знаю, що ви не проти такого. Це для вашого першого сина».