Я вмію стрибати через калюжі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Стояти, красунчику! Тпру! Стояти, чуєш!

Вихватки необ’їжджених коней не лякали мою матір. Вона спокійно спостерігала, як уперті коні стають дибки, падають на коліна чи кидаються з дороги вбік, марно силкуючись звільнитися від упряжі. Мати сиділа на високому сидінні, міцно вхопившись однією рукою за нікельований поручень, готова до всіляких несподіваних поштовхів. Вона трошки нахилялася вперед, коли коні несподівано задкували, й відкидалася на спинку сидіння, коли вони смикали вперед, але другою рукою весь час тримала мене за плечі.

— Нам добре, — казала вона, пригортаючи мене до себе.

Батько облишив вуздечку й позадкував до підніжка, пропускаючи напнуті віжки крізь кулак і не зводячи очей з корінника. Поставивши ногу на круглий залізний підніжок, він узявся рукою за край сидіння, виждав якусь мить, гукаючи неспокійним, збудженим коням: «Стояти, стояти!» — а коли коні позадкували, він одним вправним рухом вистрибнув на передок, попустив віжки, й коні помчали вперед. Лошачок, прив’язаний до голоблі обротькою, поривався убік, витягуючи шию, і отак, мало не боком, мчав поряд із корінником. Ворота ми проскочили так, що аж каміння бризнуло із скреготом з-під окутих залізом коліс.

Батько похвалявся, що, вилітаючи отак з подвір’я, ще жодного разу не чіпляв вереї, але рвані борозни в дереві на рівні колісних маточин свідчили про зовсім інше. Мати, перехилившись через крило й спостерігаючи, на якій відстані від вереї пройде маточина, щоразу казала одне й те саме:

— Колись ти таки зіб’єш верею.

Колією, що вела до наших воріт, ми вимчали на шосе, і тут батько притримав коней.

— Ану, тихше! — гукнув він і додав, звертаючись до матері: — Ця поїздка їх остудить. Сірий — від Абата, це зразу видно, все його потомство норовливе.

Тепле сонце й шурхіт коліс заколисали мене. Чагарники, вигони, струмки, повз які ми проїздили, то зникали за завісою куряви, знятої копитами наших коней, то відкривались очам, але я не бачив нічого. Так і проспав цілісіньких три години, прихилившись до матері, аж доки вона розбудила мене.

Під колесами двоколки рипів гравій лікарняного подвір’я. Я підвів голову, роздивляючись на білий будинок з вузькими вікнами й принюхуючись до незнайомого запаху.

Крізь прочинені двері я побачив темну, блискучу підлогу й тумбу, на якій стояла ваза з квітами. Але будинок огортала якась дивна тиша, й вона злякала мене.

У кімнаті, до якої заніс мене батько, під стінами стояли канапи, а в кутку — письмовий стіл. За столом сиділа сестра, і вона почала ставити батькові запитання. Відповіді вона записувала в книгу, а батько тим часом дивився на неї, як на норовливого коня, що злостиво щулить вуха.

Коли вона, взявши книгу, вийшла з кімнати, батько сказав матері:

— У таких установах мені завжди кортить послати всіх під три чорти. Після всіх отих розпитів я почуваюся так, наче з мене живцем шкіру здерли. Розмовляють з тобою, як із жебраком чи злодієм. От народ…

Трохи згодом сестра повернулась із санітаром, і той забрав мене.

Мати пообіцяла зайти до мене, коли я буду вже в ліжку.

Санітар був у коричневому халаті. Він мав червоне зморшкувате обличчя й дивився на мене так, наче я не хлопець, а якась головоломка.

Він заніс мене до ванної кімнати й опустив у ванну з теплою водою. Потім сів на стілець, скрутив цигарку і, запаливши її, спитав:

— Коли тебе купали востаннє?

— Сьогодні вранці, — відповів я.

— Ну добре, тоді просто полеж трохи у водичці.

Потім я сидів у прохолодній чистій постелі й благав матір не йти. Матрац на ліжку був твердий і жорсткий, і я не міг зібрати в складки навколо себе важку ковдру. Під нею не буде теплих западинок, а на ній — канавок, таких, як на моїй стьобаній ковдрі, — канавок, по яких можна качати скляні кульки. Рідні стіни були далеко, тут я не чув гавкоту собак, не чув конячого хрумання. Все це залишилося вдома, і страшенна туга за всім цим охопила мене в ту мить.

Батько вже попрощався зі мною, але мати ніяк не могла відійти від мого ліжка. Та раптом вона квапливо поцілувала мене й пішла до дверей, і те, що вона йде від мене, видалося мені неймовірним. Я не міг навіть припустити, що вона йде з власної волі, — мені здавалося, що її змусило до цього щось несподіване й жахливе, щось таке, проти чого вона була безсила. Я не гукав їй услід, не благав її повернутися, хоч мені дуже хотілося закричати.

Я дивився, як вона йде, і не міг її зупинити.

Коли мати пішла, чоловік, що лежав у сусідньому ліжку і доти мовчки спостерігав мене, спитав:

— Чого ти плачеш?

— Я хочу додому.

— Всі ми хочемо додому, — відказав він, звів очі до стелі і, зітхнувши, повторив: — Атож, усі ми хочемо…

В палаті, де ми лежали, підлога була паркетна, ясно-коричнева між ліжками й посередині кімнати, але темна і блискуча під ліжками, де капці санітарок не торкалися навоскованих мостин.

Білі металеві ліжка стояли під стінами двома рядами, одне проти одного. Ніжки їхні були на коліщатках. Через те, що санітарки час від часу пересували ліжка, підлога навколо кожного коліщатка була подряпана, вся в маленьких виямках.