Я вмію стрибати через калюжі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Другі двері вели до спальні сестер; завбільшки вона була як моя, але в ній стояли два ліжка й комод з дзеркалом, що висіло між двома скриньками, в яких Мері й Джейн зберігали свої брошки.

Навпроти дверей до задньої веранди був вихід у коридорчик. Потерті плюшеві портьєри відокремлювали його від кухні й поділяли будинок на дві частини. Якщо тут, на кухонній половині, можна було стрибати зі стільця на стілець і, граючись у ведмедів, залазити під стіл і взагалі пустувати, то там, за портьєрами, на парадній половині, ми ніколи не бавилися; туди навіть не заходили в брудному одязі чи нечищених черевиках.

З того коридорчика ви потрапляли до вітальні, де аж сяяв чистотою лінолеум, а в пофарбованому вохрою каміні взимку завжди лежали дрова — камін розпалювали, коли приходили гості.

На стінах вітальні висіли фотографії в рамках, виготовлених з різних матеріалів: мушель, обіпнутого оксамитом дерева, металу, а одна була навіть коркова. Там були й довгасті рамки, що вміщували по кілька фотографій, і великі, різьблені, в одній з яких був портрет лютого з виду бороданя, що стояв, спершись рукою на маленький столик, а позаду шумів водоспад. Це був дідусь Маршалл. На іншій фотографії у великій рамці були літня дама в чорній мереживній шалі, що сиділа в напруженій позі на лавочці в альтанці з троянд, і худий чоловік у вузеньких штанях — він стояв позаду, поклавши руку їй на плече, й суворо дивився на фотографа.

Ці невсміхнені люди були батьками матері. Тато, дивлячись на ці фотографії, щоразу казав, що в діда коліна великі, мов у лошати, але мати пояснювала це тим, що на дідові завузькі штанці.

Батько заходив до вітальні, щоб почитати книжку. Читав він «Невинний, або на захист упослідженого» Роберта Блечфорда й «Мою блискучу кар’єру» Майлс Френклін. Він дуже любив ці дві книжки, подаровані йому Пітером Фінлеєм, і часто згадував про них у розмові.

— Люблю правдиві книжки, — казав він. — Як на мене, то краще журитися від гіркої правди, аніж тішитися солодкою брехнею.

Батько прийшов зі стайні, де засипав коням вівса, сів у крісло, набите волосінню (вона колола мене крізь штани, коли я совався на сидінні), й сказав:

— У тому лантусі, що я оце купив у Сіммонса, гарна січка. Не пам’ятаю вже, коли мені так таланило з кормом. Сіммонс каже, що перекупив її в старого Падді О’Лофлена. — Батько всміхнувся до мене. — Ну, як тобі вдома, синку?

— Ох, добре, — відповів я.

— Ще б пак, — сказав він, скривившись, бо в цю мить саме стягував з ніг свої м’які чоботи. — Я сьогодні покатаю тебе по двору й покажу цуценят Мег.

— Чом би тобі не купити ще тієї січки, поки її не розпродали? — запропонувала мати.

— Мабуть, так і зроблю. Скажу, щоб Сіммонс залишив її за мною. У Падді овес добрий, колосистий.

— А коли мені можна буде знову походити на милицях? — спитав я.

Мати нагадала:

— Алане, лікар сказав, що ти щодня повинен одну годину спочивати.

— Нелегке то буде діло, — пробурмотів батько, обдивляючись підошви своїх чобіт.

— Доведеться примушувати.

— Та мабуть. Тож не забувай, Алане: щодня на годину в ліжко. Але й на милицях можеш щодня вправлятися. Подушечки на них я наб’ю волосінню. Вони, певно, муляють під пахвами?

— Муляють.

Тримаючи перед собою чобіт, батько стурбовано глянув на мене.

— Підсунь-но крісло до столу, — сказала йому мати. Вона підкотила мій візок до столу, поставила його поряд з батьковим кріслом, випросталася й усміхнулась до мене. — Ну, от, нарешті в нашій хаті знову двоє мужчин! Є ще один помічник — тепер у мене й клопоту буде менше.

11

По обіді батько вивіз мене на подвір’я. Він підкотив коляску до клітки Пета, і в першу мить я стурбовано подумав, що її справді треба добряче почистити. Потім я подивився на Пета. Старий какаду сидів, настовбурчившись, на перекладинці й, за звичкою, клацав дзьобом. Я просунув палець крізь сітку й почухав його схилену голівку; на пальці залишився білий пилок від пір’я, і я почув запах папуги, що завжди викликав у моїй уяві один і той самий образ: мигтіння пурпурових крил у зелених заростях.

Пет обережно взяв мій палець у свій великий міцний дзьоб і застукотів по ньому сухим, наче гумовим язичком.

— Добридень, Пете, — сказав він моїм голосом.

Королівський папуга в сусідній клітці все ще крутився на своєму сідалі, але опосум Том уже спав. Батько вийняв Тома з темного ящичка, що правив йому за житло; звірятко розплющило великі спокійні очі, подивилося на мене й знову скрутилося калачиком на батьковій долоні.

Потім ми рушили до стайні; ще здалеку чути було форкання й сопіння коней і дзвінкі удари підків по нерівній кам’яній долівці.

Нашу стайню збудували років шістдесят тому, і здавалося, що вона от-от завалиться під вагою своєї солом’яної стріхи. Вона похилилася, хоч і була підперта могутніми стовбурами евкаліптів з розгілками нагорі, на яких лежали балки даху.