Я це теж помітив.
Джорджа я вважав розумним хлопцем і розповів про нього своїй матері.
— Він гарний хлопчик, — сказала вона.
Таке визначення не дуже припало мені до вподоби, і я подумав, що, може, він все ж таки не надто гарний.
— Я не люблю мазунчиків, а ти? — спитав я його потім. Це була перевірка.
— Тьху, звісно, ні! — відповів він.
Відповідь цілком задовольнила мене, і я вирішив, що Джордж, хвалити бога, не такий гарний, як гадає моя мати.
Побачивши, що він іде вулицею, я страшенно зрадів.
— Як справи, Джордже? — загорлав я.
— Та непогано, — відповів він. — Тільки мати веліла мені йти просто додому й ніде не затримуватися.
— А-а, — розчаровано сказав я.
— В мене є льодяники, — повідомив він мене таким байдужим тоном, наче йшлося про найзвичайнісіньку річ.
— Які?
— «Лондонська суміш».
— Це ж найсмачніші! А є серед них оті круглі, з цифрами — знаєш, оті із сотнями й тисячами?
— Ні, — відповів Джордж. — Їх я вже з’їв.
— Он як? — промимрив я, раптом засмутившись.
— Підійди до огорожі, я віддам тобі все, що залишилося, — запропонував він. — Я більше не хочу. Вдома у нас їх сила-силенна.
Мені й на думку не спало відмовитися від такої пропозиції, але після марної спроби підвестись я сказав йому:
— Я ще не можу ходити. Мене ще лікують. Я підійшов би, якби не лубок.
— Ну, то я перекину їх тобі через огорожу.
— Давай, Джордже!
Він позадкував від огорожі, щоб узяти розгін. Я схвально стежив за ним.
Кидати Джордж готувався за всіма правилами — знати було майстра.
Він зміряв очима відстань, розпростав плечі й гукнув:
— Ну, лови!
Розгін він почав з навдивовижу вправного підскоку, зробив три широких кроки й кинув…
Перше-ліпше дівчисько кинуло б краще за нього.
— Підсковзнувся, — роздратовано сказав Джордж. — Бісова нога…
Я цього не помітив, але він, мабуть, підсковзнувся-таки, і то вельми невдало.