Там, у темній річці: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Джонатан увесь час уважно слухав.

— Мені б теж хотілося розповісти історію, — промовив він. І усміхнувся.

Джонатан завжди усміхався, та мав тужливий вигляд. Він був не дурний, але навчання в школі давалося нелегко. Інші діти сміялися з його чудернацького обличчя та дивакуватих манер, тож за декілька місяців хлопець покинув учитися. Так і не навчився читати та писати. Зимові завсідники звикли до хлопця Оквелів, із усіма його дивацтвами.

— То спробуй, — запропонував Олбрайт. — Розкажи якусь.

Джонатан узяв пропозицію до уваги. Він відкрив рота і став напружено чекати, що ж із нього вийде. Нічого. Його обличчя перекосило, а плечі зіщулилися від сміху з самого себе.

— Не можу! — вигукнув він, коли прийшов до тями. — Я не можу цього зробити!

— Що ж, тоді іншим разом. Повправляєшся трохи, а ми послухаємо тебе, коли будеш готовий.

— Тату, розкажи ти історію, — сказав Джонатан. — Ну ж бо!

То був перший вечір Джо у зимовій кімнаті після чергового провалля. Він мав блідий вигляд і повсякчас мовчав. Ніхто не очікував від нього історій у такому крихкому стані, але на прохання сина Джо усміхнувся і поглянув угору, в той кут кімнати, де стеля потемніла від тютюнового диму.

Джонатан вважав, що саме звідти приходять історії його батька. Коли очі Джо знову сфокусувалися на кімнаті, він був готовий і відкрив рота, щоб почати оповідь:

— Одного разу…

Відчинилися двері.

Для новоприбулого було запізно. Хто б то не був, він не поспішав заходити всередину. Від холодного протягу замерехтіли свічки, і до прокуреної кімнати увірвався гострий річковий запах. П'яниці попіднімали очі.

Кожен побачив, та тривалий час ніхто не реагував. Вони намагалися бодай щось уторопати в тому, що постало в них перед очима.

Чоловік — якщо то він — був високим і міцним, та голова в нього була мов у чудовиська. І, побачивши її, завсідники перелякалися. Чи то й було чудовисько з бабусиних казок? А чи вони спали, і їм наснився кошмар? Кривий і приплющений ніс, а під ним зяє широка, темна від крові порожнина. Коли погляди сповзли нижче, вже достатньо нажахані завсідники побачили, що пекельна істота тримала в руках велику ляльку з восковим обличчям, ручками-ніжками та зализаним фарбованим волоссям.

Утім, зі ступору їх вивів той-таки чоловік. Він спочатку загарчав (і волання те було таким само потворним, як і рот, що його породив) й одразу ж захитався і почав осідати на підлогу. Двійко фермерських наймитів саме вчасно підскочили з лавки і схопили його попід руки, не давши завалитися та розчерепити голову об кам'яні плити. Тоді ж і Джонатан рвонув уперед із витягнутими руками, підставивши їх для ляльки, що несподівано виявилася заважкою для його м'язів і суглобів.

Оговтавшись, вони затягли непритомного чоловіка на стіл. Одразу ж підсунули й другий, щоб розмістити його ноги. Коли вже закінчили його вмощувати, всі скупчилися навколо нього, підсвічуючи собі лампами та свічками. У чоловіка ж повіки навіть не здригнулися.

— То він мертвий? — припустив Олбрайт.

Юрба нерозбірливо забурмотіла, і багато хто насупив брови.

— Дайте йому ляпаса, — запропонував хтось. — Може, це приведе його до тями.

— Чарочка міцного зробить це краще, — порадив інший.

Марго ліктями проклала собі дорогу до стола й оглянула чужинця.

— Навіть не думайте ляпати його по обличчю. Не в тому він стані. І в горлянку йому нічого не лийте. Краще зачекайте хвилинку.

Марго повернулася до свого місця біля вогню. Там лежала невеличка подушка, і вона взяла її та понесла до стола. У світлі свічки їй вдалося помітити на бавовняному напірнику біленьку колючку. Підчепивши її нігтем, вона витягла пір'їнку. Інші чоловіки спостерігали за нею, збентежено вилупивши очі.

— Сумніваюся, що тобі вдасться підняти мертвяка лоскотанням, — зауважив каменяр. — Та й навіть якщо він і живий, нічого не вийде — не в тому він стані.

— Та не збираюсь я його лоскотати, — одказала Марго.

Вона поклала пір'їнку чоловікові на губи. Усі придивилися. Якусь мить нічого не відбувалося, аж тут пух на пір'ячку затремтів.

— Він дихає!

Утім, полегшення одразу ж поступилося новій розгубі.

— Та хто ж це такий? — спитав якийсь баржовик. — Чи хто-небудь його знає?