Гайнц учиться на електрика. Якщо чогось учишся, то потім важиш більше, ніж спочатку. Крім того, ти значиш більше, ніж усі ті, хто нічого не вчився.
— З нами щось діється, — каже Бріґітта, — щось нове й тривожне, сильніше за все, що з нами діялося досі, навіть сильніше й тривожніше за той лихий випадок на фабриці, пам’ятаєш, торік, коли одна з робітниць втратила руку. Це — кохання. Я тепер точно знаю, що кохаю тебе, і тішуся, що я це знаю. Для мене не існує іншого чоловіка, крім тебе, Гайнцо, і ніколи не буде. А ти можеш собі уявити кого-небудь на твоєму місці?
Гайнц не може собі нікого уявити, і бажання його чимраз посилюється. «Ці губи мене буквально затягують», — думає Гайнц. Вони ваблять до себе, і вони щось обіцяють. Але що? Гайнц замислюється. Нарешті втямив: хіть.
— Я так тебе кохаю, — говорить Бріґітта, і волосся її блищить, немов стиглі каштани на сонці. — Що? Я кохаю тебе так сильно, що мені від цього боляче, я відчуваю душевний біль у моїй душі й фізичний біль у моєму тілі. Я хочу, щоб ти завжди був поруч зі мною, ніколи не залишав мене. Після весілля я хочу увесь час бути вдома й з головою поринути в турботи про тебе й нашу дитину.
Що значить моя робота на фабриці у порівнянні з цим почуттям кохання? Ніщо! Вона зникне, і залишиться тільки почуття кохання до тебе.
Гайнц збирається купити собі модні штани.
Тепер, коли його кохають, модні штани важать ще більше, ніж досі. На жаль, усю учнівську зарплату в останній рік він спускає на дискотеки у вихідні. І там панує хіть, але там вона значно слабша, ніж тут, із Бріґіттою, де хіть утілюється в дійсність.
— Я не можу без тебе, — говорить Бріґітта. Її волосся блищить на сонці, як спілі каштани; кохання — це таке почуття, коли один не може без іншого. — Я не можу без тебе, — говорить Бріґітта, — і я не ходитиму більше на фабрику, адже без фабрики я цілком можу обійтись. Я не можу без тебе, мені треба, щоб ти був поруч. Я кохаю тебе й не можу без тебе жити.
«Сподіваюся, вона кохає мене не тільки душею, але й тілом», — міркує Гайнц. Чоловік мусить брати все, що дістане. У нього має бути чудовий будинок, на який перше треба зібрати грошей, у нього повинні бути й діти, однак спочатку йому слід пожити собі на втіху. Робота — це не все, а от кохання — все.
— Чи кохаєш ти мене й тілом? — питає Гайнц.
— Так, Гайнцо, кохаю, — говорить Бріґітта. Її волосся блищить на сонці, наче стиглі каштани. — Кохання зненацька прийшло до нас, Гайнцо, звалилося на нас як грім серед ясного неба, хто б міг подумати? Ти піклуватимешся про мене, ти винагородиш мене за моє кохання, еге ж, Гайнцо? Я ж кохаю тебе усією душею.
У Гайнца не йде з голови думка про майбутній професійний ріст і про курси, на які, ймовірно, доведеться ходити. У Бріґітти одна половина єства сповнена кохання, схожого на важку хворобу, а в іншій половині раз у раз виникає образ майбутньої квартири і її можливе умеблювання. Бріґітта чула від подруг, що кохання виникає як хвороба, виходить, Бріґітта напевно кохає Гайнца, справді кохає.
— Ніколи не кидай мене, Гайнцо!
Гайнцові батьки йдуть на величезні жертви й купують йому модні штани. Натомість вони просять, щоб Гайнц і його дівчина не устругнули часом дурницю. Вони говорять, що він може занапастити свою професійну кар’єру. Он батько намучився за свій вік! На їхню родину досить одного загубленого життя.
Для Гайнца, який хоче чогось, бажає чогось добитися в цьому житті, майбутнє відіграє важливу роль. Гайнц, який поки ще нічого в житті не добився, каже:
— Життя — це не тільки робота.
— Ти у своєму житті ще нічого не навчився й нічого не доп’яв, тому ти нічого в ньому ще не тямиш, — говорить батько, який, щоправда, теж нічого не навчився й нічого не досяг, а вже постарів.
— Я кохаю тебе, — мовить Бріґітта.
Їй не хочеться втрачати Гайнца. Уже коли що маєш, то намагайся його зберегти, і, можливо, одержиш більше, ніж маєш. Можливо, це буде власний заклад. Бріґітта працюватиме в поті чола, їй-бо до цього не звикати.
— Я тебе кохаю, — говорить Бріґітта. Нарешті не треба питати себе, чи кохання це, бо вона цього певна.
Гайнц і Бріґітта лякаються розмаху свого почуття. Бріґітта лякається сильніше за Гайнца, адже до почуттів жінки зазвичай схильні більше.
Професія ж, як правило, — це справа чоловіча.
Вона мало тішить Гайнца, а проте хлопець хоче й може доп’ясти більшого. Байдуже чого саме. Кохання тішить Гайнца більше, проте йому варто пильнувати, щоб це не завадило його професійному зростанню. Модні шмотки, що їх він собі купуватиме зі своєї зарплатні, напевно неабияк його тішитимуть, а от модний одяг, який доведеться купувати дружині, радуватиме його менше.
Отож, перш за все, обережність!
Кохання завдає Бріґітті болю. Вона чекає, коли Гайнц їй потелефонує. Чого він не йде? Чекати їй боляче. Ще й як боляче, адже Бріґітта дуже тужить за Гайнцом. Бріґітта розказує, що Гайнц для неї — весь світ. Тим-то її світ такий малий. Життя без нього здається їй безглуздим, утім і з ним у житті не надто багато сенсу, а проте сенсу у ньому таки більше, ніж у її роботі на фабриці корсетних виробів.
— Вернися до мене, Гайнцо! Я кохаю тебе, я не можу без тебе.
Гайнц хоче забезпеченого життя. Щось усередині підказує йому: прямуй уперед! Це ж кажуть і добре досвідчені батьки, які ще жодного разу не залишали свого насидженого місця.
— Не залишай мене саму! — благає Бріґітта. — Поза твоїм життям моє життя безглузде.
Бріґітті потрібно, щоб у неї був чоловік, який би не висиджував вечорами у генделиках. Їй потрібно подбати, щоб у неї була крута квартира. Їй потрібно подбати, щоб у неї були діти, їй потрібно подбати, щоб у неї були чудові меблі. А потім — щоб їй не випадало ходити на роботу. А тоді — щоб був виплачений кредит на машину. А потім — щоб щороку вистачало грошей на пристойну відпустку. Відтак їй потрібно подбати про те, щоб усі її старання не зійшли нанівець.
«Живемо лише раз», — як частенько говорить її мати, якій і одного життя задосить, бо чоловіка в неї немає. Життя Бріґітти, її єдине життя, наповнене вщерть, наповнене Гайнцом. Її волосся блищить на сонці, наче стиглі каштани. Бріґітта просто-таки захоплена цим життям, завдяки Гайнцові життя для неї стало на розмір більше за звичне. Своєю роботою Бріґітта не захоплена, бо ж робота така одноманітна.