Та й на Еріху частина провини лежить, адже в цій справі завжди двоє беруть участь, хоча чоловікові важче себе контролювати і йому мало чого можна закинути. Але ж чоловік сам проб’є собі в житті дорогу, а жінка, Паула тобто, хіба проб’є собі дорогу одна, та ще й з дитиною! Знову ж їй потрібна сильна чоловіча рука, рука Еріха: де поправити, а де й ударити.
І дитині потрібний тато, потрібен Еріх.
— Хтозна, може, дитина й не від Еріха, — похмуро зауважує мати, яку розпирає від люті. — Якщо вже дівка з одним лягла, то й з іншими буде без зупину. Звідки знати, може, дитина й не від мого Еріха, звідки знати.
За цією такою звичною образою йде звичне мовчання. Образа, адресована Паулі, краєчком зачіпає й ні в чому не повинну міську тітку.
Вона про себе присягається, що відважить Паулі за це гарного ляпаса.
І все-таки незабаром задзвонять весільні дзвони!
Незабаром задзвонять весільні дзвони! Дзень-брень, дзень-брень.
Еріхова мати як і раніше тримає оборону, але там, де колись піднімалася товста бетонна стіна (астматик!), раптом виявилася м'яка, немов масло, податлива перешкода. Від нової ситуації, з якою в цьому віці важко впоратися, матері світ вернеться.
Раптом навколо неї збираються прохачі, раптом їй самій доводиться приймати рішення, раптово вона піднеслася над тими, хто тепер залежить від її волі. Через це звиклій до дисципліни жінці аж дур голови береться.
Їй-бо вже довелося хильнути біди.
Чоловік у неї вмер, і хто ж тепер поруч залишиться?
Ані душі.
Мати каже, що їй нелегко розлучитися із сином. Потрібно бути сильною людиною, щоб таке пережити. Мати — людина сильна, вона хоч і виглядає як ходячий кістяк, але спокійно донесе два важких залізних цебра з теплим пійлом для худоби.
Той, хто зміг би витримати спілкування з астматиком бодай наполовину менше, ніж вона, той — людина сильна.
Кого ж їй тепер ненавидіти, коли будинок спорожніє? Відповідь проста. Залишається старенька бабця, яку можна ненавидіти з ранку до ночі і яка адже тепер уже прабабою стала.
Отже, вся ненависть дістанеться прабабі!
Увімкнути прожектори!
Міська тітка зовсім по-міському просить Еріхову матір не руйнувати щастя двох юних серць. Тітка вільно володіє сентиментальним жаргоном журнальних оповіданнячок про кохання.
— Скажи «так», хай природа вступить у свої права, хай події йдуть своїм звичаєм, а все решта додасться, — ось як вона висловлюється.
Отож, спершу природа пішла своєю невблаганною ходою, а тепер щастя має ввійти в будинок. Міська тітка вважає, що мати не повинна перешкоджати цьому звичайному перебігу природи.
Зрештою зовсім заморочена Еріхова мати знімає всі перешкоди на шляху природи. Вона відходить убік, щоб природа могла ввірватися в її будинок. А от і природа, вона тут як уродилася! Незабаром відбудеться весілля.
Весілля буде гарне, білосніжне.
Можливо, Еріх покине свої постійні пиятики. Уперед, сліпо радить тітка. Тим-то Паула остаточно зійде на манівці. Весілля буде гарне, білосніжне.
Еріх тупо погоджується, йому на все плювати. Досі він усі гроші ніс батькові, залишаючи собі лише на випивку й на мопед, а тепер приноситиме якусь дещицю Паулі і її байстрючці.
Це вам не роман про красоти рідного краю!
Це вам і не любовний роман, хоча і є з ним певна подібність.
І хоча йдеться, здавалося б, про рідний край і про кохання, насправді ні того, ні іншого тут немає в заводі.
Тут ідеться про якусь річ, про предмет на ймення Паула.
Цією річчю розпоряджається Еріх, а над ним, своєю чергою, верховодять інші, верховодять над його м’язами доти, поки в ньому не заведеться яка-небудь болячка й не відправить його на той світ, а випивка їй у цьому — перша помічниця. Еріх обладує життям Паули й життям Сюзанни, своєї дочки.
Молодята поки мешкатимуть у Паулиних батьків, які звільнять одну кімнату. Батьки тішаться, що матимуть у своєму гнізді молоду пару, а не матір-одиначку з дитиною.