Читать книгу « Коханки» онлайн.

Гай-гай, ще б секунда, і зародилося б нове життя.

— Тихше їдь — далі будеш, — відповідає причіпливій Бріґітті задоволений собою Гайнц. — Усе треба робити поволі, розважливо.

Гайнц робить перерву, він нерушно лежить на Бріґітті, налігши на неї всім тілом. Ноша ця важка, та Гайнц і не намагається її полегшити.

Пухкий живіт Гайнца тисне на Бріґітту, ніщо не свідчить про те, що в цьому колосі ще жевріє життя.

Гайнц дуже важкий, але його це не обходить.

«Може, мені пустити його учвал, як жеребця?» — стукає Бріґітті в голову думка.

Звісно, Гайнцу хочеться якнайдовше розтягти ті короткі й солодкі хвилини, які бувають у нього з Бріґіттою.

— Пруссаки довго ціляться, — жартує він. І сам Гайнц теж довгенько цілиться. У Гайнца завжди напохваті дотепна відмовка.

Бріґітта міркує про майбутнє, очікуючи, поки тіло Гайнца знову наповниться життям і рухом. Бріґітті кортить, аби Гайнц поквапився із цією справою: а що як майбутнє омине це гидотне сьогодення? Слід би пришвидшити процес, бо майбутнє не чекатиме, треба братися за головну справу, подбати про спадкоємця. Гайнц рохкає й крутиться.

Те, чим він зараз займається, аж ніяк не нагадує якусь прелюдію, що може розохотити Бріґітту. Гайнцові слід як слід розім’ятися, щоб піти на останнє коло.

Гайнцові й на думку не спадає, що Бріґітту теж варто розохотити, щоб і їй перепала дещиця втіхи.

Нарешті Гайнц наладнався і розігрів мотор і — бац! — він зривається з місця.

Гайнц завжди живе сьогоднішнім днем і хоче знаходити в ньому повну втіху.

Гайнц розганяється щосили, аж нутрощі всередині ходять ходуном.

Такий-от у нього темперамент.

Бріґітта мріє про втіху, хай вона і прийде пізніше, але залишиться надовго.

Кохання приходить і йде, а ЖИТТЯ залишається.

Нас жити змушує лише кохання!

Як видко із усього сказаного досі, Паула вбачає шанс на виживання у своєму швацтві. У коханні ж вона вбачає шанс на ЖИТТЯ. Їй здається, що доведеться бігти наввипередки з іншими на довгу відстань, і цей шлях тут і там всіяно глибокими ямами, і всі гуртом падають у ці ями й зникають, наче кулі з більярдного стола: її сестри зі своїми дітлахами і з хворими руками, її брат, у якого поки немає дітей, але руки вже хворі, і Еріхова «маман», у якої ціла купа дітей, а щодо рук, то взагалі дивно, що на них лишилися пальці, — усі вони провалюються в глибоку яму, зникають із екрана, на якому розігрується дійсність.

А проте вона, Паула, вправно уникне всіх ям!

У кінці дистанції вона впаде в обійми Еріха під бомкання церковних дзвонів.

Прощавай, шевство, починається життя, найсправжнісіньке, справжнішого не буває. Про смерть думати ще зарано, адже смерть прийде не швидко, якщо життя провадиш справжнє й правильне. А от якщо життя несправжнє й неправильне, як у батька з матір’ю, що народилися, аби обливатися потом від світання до смеркання, а відтак скінчити дні, не відчувши радісного смаку справжнього життя, якщо життя твоє, отже, несправжнє й неправильне, життя в роботі, коли нічого крім неї не знаєш, тоді ти й умираєш справжньою й остаточною смертю. Часом усе відбувається так швидко, що, зрештою, думаєш, що нічого не було взагалі.

Зненацька Паула переймається якоюсь природною ворожістю до свого шевства. На щастя, вона зв’язала себе із цією професією ще не так міцно й нерозривно, і від нього ще можна відкараскатися. На щастя, шевство не висить у неї на шиї, не чіпляється до неї як сльота, як це часом роблять необачні люди, як намагається вчепитися в Еріха Паула. На щастя, швейна майстерня — це ще не ВСЕ в житті, є ще кохання і власний будиночок, який треба збудувати.

Паула хоче Еріха, і вона матиме його, і матиме від нього дитину, і кине свою роботу, щоб завести від Еріха ще дітей, тобто ще одну дитину.

Нічого Паулі не дістанеться на дурняк.

Перш ніж вона одержить що-небудь, вона, скоріше, все втратить.

Тоді-таки Паула й отримає своє авто, а Еріх за це отримає Паулу, що не так уже й багато, але Еріхові про це краще не знати, хай собі думає, що це найбільше, на що він може розраховувати.

Зрозуміло, над Еріхом треба попрацювати, щоб щастя нарешті прийшло й оселилося назавжди. Від випивки йому доведеться відмовитися, з випивкою пов’язане все найгірше, це стосується й білих лакованих меблів для кухні, і нової спальні з горіхового дерева. Алкоголь і нові меблі — природні вороги за своєю суттю.

Алкоголь і гарненькі сукенки з запасками, які не можна забруднювати, і білі туфлі, які, здається, зроблені з натуральної шкіри, хоча насправді вони зі шкірзамінника, але і їх не можна заляпувати брудом, і дитинки в різнобарвних сукенках, і квіти в горщиках, і телевізор, і штучні квіти у вазі під кришталь, і прозорі фіранки зі штучного волокна, і тканина, що не мнеться, — усе це й алкоголь — справжні вороги за своєю суттю, де б вони не зустрічалися. Вороги затяті.

У Паулиній голівці добре уживаються одне з одним усе білосніжне й м’яке, а от алкоголю там немає місця. Алкоголь усьому заважає і все руйнує.