Читать книгу « Коханки» онлайн.

Бріґітта хоче кров з носа бути разом з усіма, своє майбутнє їй кортить так міцно зв’язати із сьогоденням, аби майбутнє в неї більше ніхто з рук не вирвав.

Гайнцова мати, за натурою жінка м’яка, бачить майбутнє для сина тільки в ньому самому, в Гайнцові, і в його власному будиночку на одну родину, на який він може стягтися зі своїх, зароблених, грошей, а відтак подарує мамі, татові й не в останню чергу самому собі. Так, хоче і зробить. Гайнцова мама ясно бачить усе це перед собою, мов якусь fata morgana, терпляче майбутнє, що стільки всього вже винесло, ще перш ніж воно наступить, майбутнє, на горбі якого вже розвалився затишний будиночок. Ех, діти, все буде пучком! Для Бріґітти мати там не знаходить містечка, ніде, навіть на кухні.

Бріґіттине містечко — конвеєр, конвеєр і ще раз конвеєр, на ньому збирається мереживо для бюстгальтерів, поролон, нейлонова стрічка, і кращий будиночок для Бріґітти — її робота, адже вона вивчилася на швачку.

Спочатку треба знайти собі закласти якусь крамницю, на що піде сила-силенна грошей, на що піде сила-силенна заощаджень водія-дальнобійника. Багато років тому, ще до того як Гайнцова мати вийшла за водія-дальнобійника, навіть ще раніше, до того, як вона стала матір’ю майбутнього підприємця, вона теж була ні до ладу ні до прикладу. То про це становище вона знає не з чуток.

У кожному разі нині вона вже похилого віку й поза грою. Батько ще в грі, він став водієм-дальнобійником. Із хребцями, щоправда, щось негаразд, але тато ще може підняти сина й посадити до себе на плечі, він може посадити його в сідло і так пустити у ділове життя. Гайнцова ненька пхає Бріґітту під кавовий столик, заштовхує її у мисник. У Бріґітти відбирають усе! Пиріг, що вона принесла з кухні, збиті вершки, цукорницю й кавник. Бріґітті не дозволяють допомагати матері.

На стіл накривають Гайнцова матінка особисто, так би мовити, особиста мати, і її заміжня дочка, мати її онуків. За кавою жінки точать язики, згадуючи домашнє господарство й кухонне начиння, і тих, хто забезпечує родину грошима й дітьми.

Чоловіки за кавою говорять про футбол, знову про футбол, про роботу, про гроші й знову про футбол.

Про жінок чоловіки не говорять, однаково вони тут, неподалік, чи згадують їх чи ні.

Гайнцова заміжня сестричка розводиться про те, як буває, коли поряд відчуваєш маленьке спляче дитяче тільце, безпомічний маленький клубочок, це життя, що спочатку визрівало, а тепер нарешті проявилося, цього карапуза. Хай він і малий, проте саме дитина робить жінку жінкою.

Бріґітті теж хотілося б поділитися своїми враженнями. Але ділитися їй нічим.

Гайнцова сестриця розповідає, як треба робити, щоб подарувати коханому чоловікові дитину. Тепер у нього нарешті є крихітка.

Ось він, її подарунок.

Це була неймовірна подія.

Бріґітта нишком вибралася з мисника, де шукала посуд, хоча вона там нічого не забувала, і приєдналася до товариства за столом, хоча тут вона нічого не забувала.

Після кожної фрази, що її ронить Гайнцова сестриця, Бріґітта голосно киває головою. Вона встряє у розмову, мов, як це чудово — купувати тепер заради Гайнца розкішні сукні, щоб йому сподобатися, але як одного разу буде чудово, коли від розкішних суконь доведеться відмовитися, оскільки вона стане матір’ю. Коли вона подарує йому дитину. Або кількох дітей. Дитинка стане вінцем її великого кохання до Гайнца.

Раптом жінки, які щойно позитивно розмірковували про дітей і про те, як їх приводять на світ, скакають цапа.

Бріґітта заявляє, що ця маленька істота зробить її матір’ю, авжеж, матір’ю, матір’ю, і що Гайнцу не личить панькатися з пригрудчатами, бо ж він — чоловік, а їй і випадає панькатися з пригрудчатами, бо вона — жінка. Гайнц полюбить дитину, коли та підросте, а Бріґітта полюбить його миттю.

Гайнца і далі більше цікавлять розваги й прибутки.

Гайнцову матір досі більше цікавить перебудова їхнього будиночка, щоб було де знайти нарешті затишну місцинку для хворого хребта. Гайнц крадькома цікавиться будинком для людей похилого віку, щойно заощадження шофера-дальнобійника перетворяться на цеглу й цемент. Спочатку заощадження, накопичені за перебутне життя, треба перетворити на вічний бетон. У всякому разі Бріґітта цікавиться Гайнцом і тим, що цікавить його, отже, ніколи їм не сидіти під зеленими гілками, як би вони цього не хотіли.

Зелених гілок у саду аж надто багато, навіть фрукти на них є. У саду ростуть і квіти на клумбах, їх треба зрізати, поки вони цвітуть. У цій справі батько Гайнца — дока.

Насправді Бріґітта дітьми бридиться. Насправді вона б залюбки переламала їхні ніжні пальчики, простромила б бамбуковими скалками їхні безпорадні ніжки, а у рота щойно народженій «великій цяці» застромила б замість улюбленої «пустушки» брудну ганчірку, аби вона відчула нарешті бодай раз, що означає репетувати по-справжньому.

Якби товариство лишень здогадувалося, що за нелюдська зміна сталася з Бріґіттою.

А тим часом нерозуменя Гайнцової сестрички дзюрить Бріґітті просто на голову, на щойно пофарбоване волосся, на щойно зроблену хімічну завивку, викликаючи у всіх новий вибух сміху. Бріґітта, що тільки-но нахилилась, аби підняти з підлоги мельхіорову ложечку, підводиться, пальці її автоматично стискаються і за мить уже нагадують пазурі хижого птаха, ці пальці звикли боротися за все в житті.

Бріґітті не до снаги витерпіти таке приниження на очах в усіх. Така людина, як Бріґітта, часто ламається саме через дрібниці.

Існує купа великих речей, які з Бріґіттою відбувалися й не зламали її.

Усі сміються над дитячою витівкою, навіть Гайнців тато, якому взагалі вже не до сміху. Сьогодні його хворий хребет і той дрижить од сміху. А плід батьківського кохання сміється, сміється голосніше за всіх. Сміється й кохання, що оселилося в цьому маленькому світі. Світ Бріґітти — це маленький світ кохання. Вона ляскає дитину по сідничках, ловкий нащадок!

Гайнцова матінка випихає Бріґітту на кухню. Не вистачало ще, аби хатня робітниця мріяла про дитину, та ще й від нашого Геника!

Ген-ген загрозливо маячить притулок для людей похилого віку, про який ще не йшлося, але який, утім, існує.

Слушної миті він випливе.

— Майбутнє ми робимо собі самі, — говорить Гайнцова мати. — Тому воно й належить нам і тільки нам.