Іноді Паула ходить на танцмайданчик, коли там улаштовують свято. Іноді Паулу знову веде в ліс хтось із п’яних завсідників танцмайданчика. Ніхто не повинен їх бачити; коли ж ні, її ринкова вартість мало не зійде нанівець.
У лісі залицяльник мне її груди, чи — ще гірше — силкується запустити руку між ніг або ж хапає за дулу. Паула навчилася розбиратися, що за тип нишпорить у неї поміж ногами. Чи є в нього майбутнє або його нема і в заводі.
Чи перспективний це залицяльник або звичайнісінький роботяга?
Якщо це такий собі роботяга, то Паула не зв’яже з ним своє життя. Мозок Паули привчився функціонувати у таких випадках як комп’ютер. На виході бажаний результат: заміжня, двійко дітей.
Вона відбивається, лається, верещить, іноді п’яниця-спокусник заточується і простягається на землі. Інколи залицяльник валиться на землю, вгамовується й навіть засинає.
Іноді увивач удається до брутальності й сили.
Отже, недоста нерозважливо віддаватися почуттю, щойно кохання постукає у твої двері, — треба все як слід зважити заради подальшого життя, яке, буває, приходить пізніше.
Потрібно все зважити заради майбутнього, що на тебе чекає.
Майбутнє завжди пов’язане з іншою людиною, воно завжди залежить від іншого. Майбутнє звалюється на тебе мов град. А кохання, якщо воно взагалі приходить, — ударяє наче гроза. У найгіршому разі воно не приходить узагалі. Роботу кравчині доводиться робити самій.
Роботу кравчині доводиться робити самій.
Отже, Паула миттю повертає розумом, програмує, тільки-но черговий залицяльник розпускає руки. Нерідко понад усяку програму вона повниться відразою. Хай живе це почуття! Але Паула відразу його придушує. Як би не сталося так, щоб у своїй запопадливості вона незумисне не придушила в собі й кохання!
Паула рано навчилася розглядати своє тіло й усе, що з ним відбувається, як щось чуже, те, що належить не їй. Як інше тіло, певною мірою як іншу Паулу.
Все, що вона бачить уві сні, вся ніжність дістається головному її тілу, а побої, які перепадають їй від батька, дістаються іншій Паулі. Її мати за все життя не навчилася створювати собі інше тіло, ось йому, єдиному, і приходиться гірко, тому-то воно так сильно спрацювалося і майже всохло.
Треба тільки вміти себе підтримати. Треба тільки вміти собі якось допомогти! Якщо тобі заборонено мати хоч що-небудь, окрім роботи, коли інші увесь час з тебе користають, то саме й потрібно вміти собі допомогти.
Коли жінки говорять про своїх чоловіків, вони називають їх коротко: мій. МІЙ. Тільки так, а не якось іще, не «мій чоловік», а просто «мій». Кого не знають, тому, певно, кажуть: «мій чоловік». А з тутешніми вони завжди говорять: «мій». Паула бачить посмішки переможниць, коли мати або сестри говорять: «мій». Мабуть, це єдина можливість, коли переможені посміхаються, немов переможці. Паула мріє, що й вона одного разу скаже про хлопця «мій». Про свою роботу Паула ніколи не говорить уголос «моя». І подумки теж не говорить.
Робота наче відділена від людини, робота здебільшого обов’язок, тому вона дістається іншому тілу. А ось кохання — радість, відживлення, і тому воно дістається головному тілу.
Роботу терпиш, навіть якщо робиш її залюбки. Попри всю любов до своєї професії, Паула засвоїла, що робота — це завжди якийсь тяжкий обов’язок, який лише відлякує кохання, а не приманює його.
Дати лад думкам у Паулиній голові можна хіба що бетонозмішувачем. Йому одному до снаги впоратися із захопленнями Паули, з фізичною і душевною любов’ю до кіноактрис, естрадних співаків і телезірок.
Паула все вбирає в себе, але нічого не перетравлює. Вона схожа на губку, що її жодного разу не викручували. На губку, перенасичену вологою. Усе надлишкове стікає з неї лише випадком. Як же їй удасться чогось навчитися?
Зрозуміло, тільки наробивши помилок.
На них-бо вчаться.
І Бріґітту верне від Гайнца!
І Бріґітту верне від Гайнца і від його гладкого білого тіла, тіла електрика, що теж зветься Гайнцом.
Хай там як, а вона знову радіє, так радіє, страшенно радіє, що він у неї є, адже він — її майбутнє.
А у вас є майбутнє? Складіть ціле речення: моє майбутнє зветься Еді. І всі свої почуття Бріґітта повинні відтворювати самотужки, лише силою власних м’язів. Без жодних технічних пристосувань.
Чи варто дивуватися, що це понад її силу!
Гайнц використовує силу своїх м’язів, аби забезпечити собі професію. У Гайнца є і голова на плечах, і це, звісно, сприяє успіху.
Бріґітта не покладається на свої м’язи, вони не забезпечать їй професію, Бріґітті до снаги тільки кохання.
Якось у гості заходить заміжня сестра Гайнца з немовлям і з трохи старшою дитиною. Бріґітта ганяє туди-сюди, насилу тримаючи горнята, тарілки й пироги.
Гайнцова мати радо сховала б Бріґітту куди-небудь. Може, за квітники з гортензіями? Бо ж Бріґітта лише сидить за тим конвеєром і шиє бюстгальтери, по сорока штук за зміну, це мінімальна норма при відрядній оплаті.