Читать книгу «Бар Когут» онлайн.

Тодд трохи подумав і сказав:

— Рахунок старої фірми значно порідів за ці дні. Купа витрат і катма прибутків.

— Баланс: тридцять одна тисяча, правильно?

— Трохи більше. І як воно тобі — перерахувати двадцять тисяч абикому в Сенегалі?

— Вона хоче, щоб ми переказали їх на трастовий рахунок її адвокатки. Що далі я не знаю, але певен, що Зола все обміркувала.

— А якщо її затримають за давання хабара?

— Не думаю, що там узагалі за таке затримують. Ми не повинні упускати цей шанс.

— Отже, так і зробимо? Ось так просто? Попрощаємось із двадцятьма тисячами баксів, заробленими тяжкою працею — впарюванням послуг алкашам у міських судах?

— Ну, здебільшого там кошти платників податків, якщо пам’ятаєш. Ми склали в загальну купу всі наші позики на проживання. У нас всі за одного, Тодде, нічого не змінилося. Золі потрібні ці гроші. У нас вони є. Припиняємо балачки.

Тодд хруснув коробком і закинув до рота кілька горішків.

— Добре. Але її точно не заарештують, чи вони такі, що можуть? Як-не-як, вона зареєстрована в нашому посольстві.

— Це ти в мене питаєш, що можуть, а чого не можуть поліціянти в столиці Сенегалу місті Дакар?

— Ні, насправді запитання не до тебе.

— От і добре. Вона американка, Тодде, як-от ми. Проте ми сидимо тут, на бейсбольному матчі, тимчасом як вона сходить потом в Африці — місці, де вона ніколи в житті не була. Ми турбуємося, що в п’ятницю постанемо перед неприязним суддею, тимчасом як вона хвилюється, що опиниться у в’язниці, в якій може трапитися що завгодно. Прикинь, що буде, як її побачать вертухаї.

— Ти знову мене повчаєш?

— Я не знаю, що я роблю, правда, хіба що пиво п’ю. Ми винні їй за все, Тодде. П’ять місяців тому все в її житті було нормально. Вона весело проводила час із Горді, закінчувала юридичну школу, думала, що займатиметься тим, чим вона там, чорт забирай, збиралася займатися. І тут намалювалися ми. Тепер вона в Сенегалі, перелякана, збанкрутіла, безробітна, проти неї вчинено позов і скоро звинуватять у правопорушенні, і так далі, і тому подібне. Бідна дівчина. Мабуть, проклинає той день, коли нас зустріла.

— Ні, вона нас любить.

— Вона полюбить нас набагато більше, коли ми перерахуємо їй двадцять штук.

— Певно, вона слабша, ніж ми вважали.

— Згоден. Добре, хоч ми з тобою не слабкі. Радше безумці, ніж слабаки.

— Оце точно, безумці. Пара вар’ятів.

— Ти коли-небудь замислювався над питанням, що ми накоїли?

— Ні. Ти забагато думаєш про минуле, Марку. Або я недостатньо. А втім, що зроблено, те зроблено. Ми не можемо повернутися назад і щось виправити. Отже, припини думати про минуле та осмислювати його. Це вже сталося. Ми щось там зробили і тепер не можемо нічого змінити. Нам би, чорт забирай, краще подумати про найближче майбутнє.

— І ніякого жалю?

— Я ніколи ні про що не жалкую, адже ти знаєш.

— Хотів би я бути таким, — Марк хильнув пива й подивився на поле. За мить сказав: — Я жалкую про той день, коли вперше зайшов у юридичну школу. Мені жаль, що я запозичив стільки грошей. Мені жаль, що так вийшло з Горді. І я точно жалкуватиму, якщо нас, як злочинців, запроторять на півроку до в’язниці.

— Чудово. Тепер тобі жаль. І що нам толку від твого скиглення тепер?

— Я не скиглю.

— А я чую скиглення.

— Гаразд, я скиглю. Хочеш сказати, якщо ти опинишся в тюрмі, все одно не будеш ні про що жаліти?