Читать книгу «Бар Когут» онлайн.

— Вони зателефонують. Чом би й ні? Будь ти на його місці, невже не зацікавився б, що саме нам відомо?

— Можливо.

— Вони зателефонують.

36

МАРК СПАВ НА РОЗКЛАДНОМУ ДИВАНІ, коли о шостій п’ятдесят ранку гучно задзвонив його телефон. Джоккеті сказав:

— Пан Реклі погодився зустрітися з вами о десятій ранку в нашій адмінбудівлі. Ми розташовані в центрі Брукліну, на Дін-стріт.

— Знаю, — сказав Марк, хоча насправді не знав. Проте розшукати цю фірму буде неважко.

— Я зустріну вас у вестибюлі о дев’ятій п’ятдесят. Будь ласка, приходьте вчасно. Пан Реклі дуже зайнята людина.

— Як і я. А ще зі мною підійде мій друг, теж журналіст, звати Тодд МакКейн.

— Гаразд. Ще хтось?

— Ні. Тільки ми вдвох.

За кавою вони розмірковували, чому Реклі не захотів зустрічатися з ними на своїй території, на Вотер-стрит, у фінансовому районі Мангеттену. Безперечно, у нього там роззолочений барліг, бо це властиво людям такого положення, проте парочка репортерів могла принагідно повеселитися, яскраво все це описавши. Інша справа загнати їх на слизьке — на територію, що контролюється його власними адвокатами. Судом їм уже погрожували. Тепер вони увійдуть в його світ, брутальне місце, де його захищатимуть будь-якою ціною, а погрози — звичний робочий інструмент.

Вони пішли неголені, вдягнувши джинси й старі куртки — типова журналістська розхристаність тих, кому начхати на думку інших. Марк склав матеріали в пошарпаний нейлоновий «дипломат», куплений в бруклінській крамничці вживаних речей, і коли вони вийшли з готелю та попростували пішки, то дійсно мали вигляд голодранців, із яких нічого взяти.

Будівля була висока й модернова, одна з багатьох скупчених посеред ділового центру Брукліна. Друзі згаяли час у кав’ярні неподалік і зайшли в атрій о дев’ятій сорок п’ять. Марвін Джоккеті, який виглядав на десять років старшим, ніж на світлині з веб-сайту, стояв біля стійки охорони й розмовляв із службовцем. Марк і Тодд впізнали його й назвалися, він знехотя потиснув їм руки. Кивнувши на службовця, Джоккеті сказав:

— Він мусить перевірити ваші документи.

Марк і Тодд витягли гаманці й вручили свої фальшиві водійські посвідчення округу Колумбія. Службовець вивчив їх, порівняв світлини з обличчями і повернув.

Відтак вони пройшли за Джоккеті до ліфтів і стояли в очікуванні мовчки. Коли вони зайшли всередину, той повернувся до них задом, лицем до дверей, так нічого й не сказавши.

«Чемний вилупок», — подумав Марк. «Тварюка», — пробурмотів тихенько Тодд.

Ліфт зупинився на сімнадцятому поверсі, і вони увійшли в радше прозаїчний вестибюль «Ретліфф і Косґроув». За свою недовгу кар’єру в статусі адвокатів вони побували в кількох на славу прикрашених конторах. Розкішні хороми Джеффрі Корбета у Вашингтоні вражали найсильніше, хоча Марковим фаворитом був унікальний музей трофеїв Едвіна Моссберґа в Чарльстоні. Найгіршою була контора «Довір-Расті» з її лікарняною атмосферою і пораненими клієнтами. Це місце було крапельку кращим. Та й біс із ним! Вони прийшли сюди не інтер’єри порівнювати.

Джоккеті не звернув уваги на секретарку в приймальні, а вона проігнорувала його. Вони повернули за ріг, без стуку пройшли через двері й опинилися в довгому, широкому конференц-залі. Двоє чоловіків у дорогих темних костюмах стояли біля серванта й цмулили каву з порцелянових філіжанок. Жоден не зробив і кроку їм назустріч. Джоккеті оголосив:

— Пан Фінлі та пан МакКейн.

У Марка й Тодда було три світлини Гайндса Реклі, всі з журнальних статей: одна з дослідів Ґорді — збільшений знімок обличчя, який він прикріпив до незабутньої стіни, дві інші вони знайшли в інтернеті. Реклі було сорок три роки, його темне, ріденьке волосся було ретельно зализане назад, а вузькі очі ховалися за окулярами в напівобідковій оправі. Він кивнув Джоккеті, і той мовчки вийшов, зачинивши за собою двері.

— Мене звати Гайндс Реклі, а це мій головний радник Баррі Стрейхан.

Той знизав їх злим поглядом і кивнув, навіть не намагаючись продовжити діалог після етапу знайомства. Як і його клієнт, він тримав у одній руці філіжанку, а в іншій блюдце, що унеможливлювало для них належне за таких обставин рукостискання. Марк і Тодд трималися від них на відстані, футах у десяти. Ця незручність тривала кілька секунд, чого було цілком достатньо, аби двійко прибульців затямили, що перед ними тут розстилатися не будуть. Зрештою Реклі сказав: «Сідайте» і кивнув на ряд стільців із їхнього боку. Вони сіли за стіл. Реклі й Стрейхан сіли навпроти них.

Тодд виклав на стіл мобільний телефон і запитав:

— Не заперечуєте, якщо я записуватиму?

— Чого це? — запитав Стрейхан мов недоумок. Він був приблизно на десять років старшим за свого клієнта й справляв враження людини по життю сварливої.

— Є така стара репортерська традиція, — пояснив Тодд.

— Ви плануєте розшифровувати цей запис?

— Певно, так.