Читать книгу «Бар Когут» онлайн.

— Зрозуміло. А якщо ти не в школі, то чим зараз займаєшся?

— Працюю там і сям. Переважно в барі. А ти як? Певно, не сидиш цілими днями з Луї.

— О, ні. Працюю на півставки в «Крогері» й на півставки в «Таргеті». А у вільний час волонтером у інтернаті для літніх людей. А коли справді нудно, йду до тюрми на побачення з ув’язненими жінками. Тюрми просто переповнені жінками. І все через наркотики, уявляєш? Присягаюся, наркотики погублять цю країну. Тож я завжди чимось зайнята й намагаюся триматися подалі звідси.

— А він увесь час чим займається?

— Спить, їсть, дивиться телевізор, грає в комп’ютерні ігри. Нарікає на свої негаразди. Я присоромила його, змусила покрутити педалі на старому велосипеді в підвалі, так він примудрився його зламати. Каже, полагодити неможливо. Час від часу купляю йому пиво, аби він замовк. Суд заборонив йому вживати спиртне, але він скиглить і скиглить, поки я не куплю. Я так собі міркую, навряд чи хтось про це взнає.

— А ти не думала позбутися його ще до суду?

— А ти міг би таке влаштувати?

— Чом би й ні? Це, мамо, називається угода про визнання вини. Луї не можна до суду, бо в нього нічого немає для захисту. Йому ж буде краще просто визнати вину й покінчити з усім.

— Але він каже, що хоче судового процесу.

— Це тому, що він ідіот, ясно? Якщо пам’ятаєш, я зустрічався з його адвокатом, коли приїздив на Різдво. Він показав мені матеріали слідства та відеозапис. Луї переконує себе, що може всміхнутися присяжним і змусити їх повірити, що поліція навмисно заманила його в цю фіктивну оборудку з наркотиками. Гадає, що вийде із зали суду вільною людиною. Такого не буде.

— А як ця угода працює?

— Дуже просто. Майже кожну кримінальну справу вирішують угодою про визнання вини. Він зізнається в злочині, уникає судового процесу, і прокурор зменшує йому строк ув’язнення. Йому світить щонайбільше десять років. Я точно не знаю, як виглядатиме ця угода, але, ймовірно, йому скостять до п’яти мінус уже відбуте. А за хорошу поведінку, враховуючи переповненість тюрем і таке інше, він може вийти десь через три роки.

— І не треба чекати до вересня?

— Точно не скажу, але наскільки мені відомо, йому ніщо не перешкоджає чимскоріш піти на угоду. І звільнити від себе цей дім.

У кутиках її вуст заграла усмішка, але тільки на мить.

— Просто не віриться, — сказала вона, відводячи очі. — Він такий хороший хлопчик.

Може й так. Через наркотики Луї ходив по лезу ножа зі старших класів школи. Постійно спалахували червоні сигнали тривоги, але батьки завжди ними нехтували. За найменших ознак нещастя вони кидалися його захищати й вірили його брехні. Вони багато йому дозволяли і тепер розплачуються.

Марк точно знав, що буде далі. Вона глянула на нього заплаканими очима й спитала:

— Марку, а ти не міг би поговорити з його адвокатом? Луї треба допомогти.

— У жодному разі, мамо. Луї сяде в тюрму, а я і пальцем не поворушу. І причина цього проста. Я добре знаю Луї, який звинувачуватиме всіх, крім себе. А крайнім призначить мене. Ти й сама це чудово знаєш.

— Ти завжди суворо до нього ставився.

— А ти завжди намагалася нічого не помічати.

У глибині дому злився бачок в унітаз. Пані Фрейжер глянула на годинник і промовила:

— Рано він устав. Я казала йому, що ти приїдеш додому на ланч.

Луї завалився до кухні, широко всміхаючись братові. Марк устав, намагаючись показати, що радий його бачити, і потрапив у ведмежі обійми. Луї нагадував грізлі, який щойно прокинувся від сплячки: неголений, із скуйовдженим волоссям і набряклими від надлишку сну очима. На ньому була старезна фуфайка «Іглз», що аж репалася на боках в районі талії, і мішкуваті гімнастичні шорти, які пасували б гравцеві в американський футбол. Босоніж, але з браслетом стеження на щиколотці. Безсумнівно, він вийшов у тому, у чому й спав.

Марк ледь стримався, аби не поглузувати з набраної ним ваги.

Луї націдив собі кави й сів за стіл.

— Про що розмовляли? — спитав він.

— Про юридичну школу, — швидко відповів Марк, аби пані Фрейжер не встигла розповісти щось про його справу.— Просто сказав мамі, що пропущу семестр. Треба реорганізуватися. Моє робоче місце зникло, ринок праці зараз поганенький, так що мені треба звести дух.

— Якось це підозріло, — зауважив Луї. — Навіщо кидати школу, коли залишився тільки один семестр?