Читать книгу «Бар Когут» онлайн.

— Мені шкода. Не знав.

— Та все добре. Та фірма насправді тупик. А в тебе як на робочому фронті? Щастить?

— Штибу того. Знайшов одну некомерційну структуру, отже, буду держслужбовцем, що суттєво скостить мені борг.

— Аж десять років?

— Це так вважається. Мій план відробити три-чотири роки, тримаючи акул у затоні, а тим часом буду шукати справжню роботу на стороні. Рано чи пізно стан ринку покращиться.

— Ти справді в це віриш?

— Вірю — не вірю, але саме такі в мене наміри.

— Звісно, якщо пройдеш адвокатський іспит.

— Стосовно іспиту я ось що тобі скажу, Марку. Торік його склала тільки половина випускників Фоґґі-Боттому, а половина провалилася. І я вважаю себе здатним потрапити в першу половину. Буду сраку рвати, але складу іспит. Я придивляюся в школі до інших студентів — дебіл на дебілі, але я не такий. Як і ти, Марку. Ти достобіса розумний, можеш не перейматися щодо роботи.

— Як я уже казав, відсутність мотивації.

— То який в тебе план?

— Жодного. Пливу за течією. Мабуть, я зрештою з’явлюся в школі, хоча від однієї лише згадки про неї мені стає зле. Може, візьму академку, потім наздожену. Не знаю.

— Не роби цього, Марку. Якщо кинеш школу, акули оголосять тебе неплатоспроможним.

— Узагалі-то я вже неплатоспроможний. Я глянув у позикову звітність і побачив, що заборгував чверть мільйона за відсутності дієвих засобів знайти путню роботу. Як на мене, то це справжнісінький дефолт. Та й грець із ними. Хай судяться зі мною, адже за таке не розстрілюють. Торік мільйон студентів визнано неплатоспроможними, і, наскільки мені відомо, всі вони ще ходять, живі та здорові.

— Знаю, знаю. Читаю ті блоги.

Вони цмулили пиво й дивилися на себе в дзеркало навпроти, за рядами пляшок зі спиртним.

— А де ти зараз живеш? — спитав Вілсон.

— Переслідуєш мене?

— Ні, але я заходив до тебе на стару квартиру. Сусід сказав, що ти виїхав. Як і Тодд. Ти з ним бачишся? У барі він теж не працює.

— Давно не бачив. Думаю, повернувся в Балтимор.

— Кинув школу?

— Не знаю, Вілсоне. Він якось згадував, що треба перепочити. Думаю, на ньому все це позначилося більше, ніж на мені. У нього з Ґорді були особливо близькі взаємини.

— На дзвінки не відповідає.

— Ну, ви ж не найліпші друзі.

— Що було, то спливло. Чорт, Марку, я турбуюся, ясно? Ви ж, хлопці, мої друзі, і раптом кудись зникли.

— Дякую, Вілсоне, це багато вартує. Але в мене зрештою все буде добре. Про Тодда не знаю.

— А про Золу?

— Що про Золу?

— Ну, вона теж пропала безвісті. Ніхто її не бачив. Теж з’їхала.

— Я розмовляв із Золою. Дівчина в страшному розпачі. Адже вона була останньою, хто бачив Ґорді живим, і дуже цим переймається. Крім того, її батьків депортують до Сенегалу. Вона зараз просто ніяка.