Читать книгу «Бар Когут» онлайн.
— Якщо ми не будемо звертати на них уваги, вони про нас забудуть. Скоро в них з’являться важливіші приводи для хвилювання.
— Атож, — погодився Тодд, — як і в нас із нашим новим заняттям. Тепер, коли в нас з’явилися клієнти, ми повинні виконувати свої зобов’язання. Тобто ми обіцяли тим людям, що врятуємо їх від тюрми й знизимо розміри штрафів. Маєш хоч якусь ідею, як нам із цим розібратися?
— Завтра щось придумаємо. Тут головне спілкуватися з прокурорами, познайомитися із ними ближче, бути наполегливими. І слухай, Тодде, навіть якщо ми не зможемо виконати зобов’язання, то ми не перші адвокати, хто надто багато пообіцяв. Отримуємо наші гонорари й рухаємось далі.
— Ти кажеш, як справжній вуличний шахрай.
— Така вже в мене робота. Піду вкладатися в ліжко.
ПОВЕРХОМ НИЖЧЕ, ЗОЛА теж не спала. Вона сиділа на хиткому ліжку, підклавши за спину подушки й укривши ноги ковдрою. У кімнаті було темно: єдине джерело світла — екран її ноутбука.
Її позикова консультантка, жінка на ім’я Тільді Карвер, працювала неподалік, у Чеві-Чейзі, на обслуговувальну компанію «ЛоунЕйд». Спочатку пані Карвер була доволі милою, але від семестру до семестру її тон змінювався. Сьогодні, коли Зола сиділа в залі суду й робила нотатки, від неї прийшов такий електронний лист:
Зола, сидячи в безпеці нової схованки, втупилась в цифру «загальної суми» і похитувала головою. Їй досі не вірилось, що вона добровільно встряла в систему, що дозволяє таким, як вона, стільки запозичити, хоча навіть думка про можливість повернення такого великого боргу абсурдна. Звичайно, тепер їй можна не хвилюватися про його погашення, але Золі здавалося, що й цей план не надто надійний. Неправильно просто тікати, звинувачуючи систему.
Її батьки й гадки не мали, скільки вона заборгувала. Вони знали, що Зола на законних підставах позичала гроші, надані урядом, і наївно вірили, що будь-яка програма, ухвалена Конгресом, обов’язково добре продумана. Але тепер вони нічого не взнають, що трохи втішало.
Зола наклацала такий текст:
Вона чула кроки нагорі й знала, що її компаньйони не сплять. Вимкнувши ноутбук, вона витягнулася під ковдрою. Вона була вдячна за цю затишну схованку, вдячна, що не почує раптового стуку в двері. Перша квартира, яку вона пам’ятала з дитинства, була не набагато більша за цю. Вона та обидва її старші брати ділили крихітну спальню. Хлопці спали на двоярусному ліжку, а вона поряд — у дитячому. Її батьки — за стіною, у ще одній тісній спальні. Вона не розуміла, що вони бідні, налякані й на таке не розраховували. Проте, не зважаючи на це, вдома було добре й радісно. Її батьки постійно працювали, але в різні зміни, аби хтось завжди був удома. А якщо ні, за дітьми доглядали сусіди. Їхні двері завжди були відчинені, і «свої люди» постійно заходили й виходили. Там завжди щось готували й коридор повнився густим ароматом. Усі ділилися їжею, одягом, навіть грішми.
І всі працювали. Дорослі сенегальці працювали подовгу й не скаржилися. Золі було дванадцять, коли над її світом скупчилися темні хмари. Одного із «своїх людей» заарештували, відправили на утримання і насамкінець депортували. Це налякало інших, а її батьки знову переїхали.
Вона думала про батьків і брата щодня й щогодини й зазвичай засинала в сльозах. Її майбутнє було сумнівним, але не йшло ні в яке порівняння з їхнім.
20
КОРОЛЕМ ВАШИНГТОНСЬКИХ РЕКЛАМНИХ ЩИТІВ був химеристий адвокат із цивільних правопорушень на ім’я Расті Севідж. Неможливо було проїхати кільцевою дорогою, не зустрівши його вишкірену мармизу з позивним «Довір-Расті», яка закликала потерпілих довіритись йому. А в розрахованій на невибагливий смак телерекламі фігурували клієнти, які зазнали різноманітних фізичних ушкоджень, проте дуже задоволені, бо зробили все правильно, зателефонувавши 1-800-Довірся-Мені.
Компаньйони «Апшо, Паркер і Лейн» розглянули кілька фірм, які опікувалися справами про особисту шкоду, і вибрали Расті. На нього працювало вісім адвокатів, і декотрі з них вочевидь були справді здатні брати участь у судових процесах. Зола зателефонувала й пояснила співрозмовниці, мовляв, її чоловік серйозно постраждав у зіткненні з багатоколісною фурою, і їй треба зустрітися з Расті. Співрозмовниця пояснила, що він зайнятий «винятковою справою в федеральному суді», але один із його помічників з радістю з нею зустрінеться.
Якщо нічого не тямиш в справах про заподіяння особистої шкоди, знайди того, хто тямить. Зола записалася на зустріч під іменем, що знайшла в телефонному довіднику.
Контора була в скляному будинку біля Юніон-Стейшн. Вони з Тоддом увійшли до вестибюля, що на вигляд і за відчуттям нагадував приймальню популярного лікаря. Уздовж стін стояв шерег стільців із стосами журналів. Десяток клієнтів, деякі з ціпками й милицями, очікували прийому, перебуваючи на різних стадіях дискомфорту. Невибаглива рекламна кампанія Расті вочевидь давала свої плоди. Зола відмітилась біля стійки й отримала опитувальний бланк на планшеті. Вона заповнила формуляри фіктивними відомостями, але залишила дійсний номер своєї старої мобілки. Через п’ятнадцять хвилин їх викликав помічник адвоката та провів до просторого приміщення з кабінками робочих місць. Численний «офісний планктон» навіжено трудився за телефонами та комп’ютерами, швидко випікаючи документи. Адвокати мали свої власні кабінети по боках із видами на місто. Помічник постукав у двері одного із них, і вони увійшли до володінь Брейді Галла.
Із веб-сайту вони знали, що панові Галлу було під сорок і він випускник юрфаку Американського університету. Звичайно, він «палко захищає права своїх клієнтів» і має промовистий список «значних угод». Коли помічник вийшов, вони назвалися й усілись у шкіряні крісла навпроти пана Галла, чий робочий стіл був, либонь, трохи чистішим за міське сміттєзвалище.
Том (Тодд) пояснив, що він ліпший друг чоловіка Клавдії (Золи) Толлівер і прийшов для моральної підтримки. Той чоловік, Донні, попрохав Тома посидіти поряд із його дружиною і записувати все сказане, бо сам Донні не в змозі вийти з дому через травми.
Спочатку панові Галлу це не дуже сподобалось, і він зауважив:
— Ну, зазвичай я так не працюю. Можливо, нам потрібно буде обговорити щось особисте, конфіденційне.
— Я не проти, якщо ваша ласка. Том — вірний друг, — промовила «Клавдія».
— Ну, добре, — втомлено сказав пан Галл, маючи вигляд людини, геть виснаженої загальною надмірністю: надмірною кількістю телефонних дзвінків, надмірною кількістю дотичних справ, надмірно малою кількістю годин у добі. — Отже, ваш чоловік постраждав у аварії?— уточнив він, зиркнувши на папірець. — Розкажіть докладніше, як це сталося.
— Ну, — почала «Клавдія», — це трапилося три місяці тому. — Вона завагалася, глянула на «Тома» і спромоглася продовжити більш збуджено й стурбовано. — Він їхав додому по Коннектикут-авеню, коли біля Клівленд-парку в нього врізалась фура. Донні їхав на північ, а вантажівка на південь і чомусь вильнула вліво, заїхала за роздільну лінію і врізалась в нього. От прямо в лоба.
— Цебто з відповідальністю все очевидно? — поточнив Галл.
— За даними поліції — так. Але сам водій нічого не сказав, отже, ми й дотепер не знаємо, чому він виїхав на зустрічну смугу.
— Мені треба глянути поліційний звіт.
— Є такий, удома.
— Ви що, не принесли його? — ревнув Галл.