Читать книгу «Бар Когут» онлайн.
Якусь мить панувала тиша. Зазвичай Марк і Тодд увімкнули б телевізор, але вони ще не дзвонили в кабельну компанію. Спочатку вони хотіли підключитися до проведеного в бар, але потім вирішили, що не готові відповідати на купу запитань установника. Обидва їхні пласкі телеки стояли в кутку.
Зрештою Марк сказав:
— Ґорді, Горді. Як часто ти про нього думаєш?
— Багато, — сказав Тодд. — Повсякчас.
— Ти питаєш себе, що ми тоді могли зробити інакше?
— Якщо чесно, так. Ми могли б зробити так чи інакше, але Ґорді був не в собі. Не думаю, що нам вдалося б його зупинити.
— І я так думаю. Мені його бракує. Дуже бракує. Цікаво, що він подумав би, якби побачив нас зараз?
— Ґорді, якого ми колись знали, сказав би, що ми подуріли. Але той, пізніший Ґорді, напевне жадав би приєднатися до нашої контори.
— Безперечно, на правах старшого компаньйона.
Вони вичавили із себе короткі смішки. Марк сказав:
— Я колись читав оповідання про хлопця, який наклав на себе руки. І там один мозкоправ усе міркував про марність намагань таке зрозуміти. Бо це просто неможливо, у цьому немає ніякого сенсу. Якщо людина дійшла до межі, вона вже перебуває в іншій реальності, яку ми просто не розуміємо. А якщо ти все-таки зрозумів її, отже, ти й сам у біді.
— Ну, я не в біді, бо мені ніколи цього не зрозуміти. Так, він мав цілу купу проблем, але самогубство не вихід. Він міг зав’язати з алкоголем, регулярно приймати ліки, владнати все з Брендою або порвати з нею. Якщо б він сказав «ні» весіллю, він міг би бути щасливішим у довгостроковій перспективі. У нас із тобою такі самі проблеми зі школою, адвокатським іспитом, безробіттям, позиковими акулами, проте ми не самогубці. Навпаки, ми продовжуємо боротися.
— І в нас немає біполярного розладу, отже, ми ніколи не зрозуміємо.
— Давай краще поговоримо про щось інше, — запропонував Тодд.
— Гаразд, — промовив Марк, ковтнувши пива. — Що скажеш про наш список потенційних клієнтів?
Тодд закрив ноутбук і відклав його на підлогу.
— Нічого. Я обдзвонив вісьмох із наших вірогідних жертв і жодне не захотіло балакати. Телефон — великий урівнювач, і ті люди не настільки знервовані ввечері, як були вдень у суді.
— Чи дійсно все це так легко, як воно здається? Я про те, що ми сьогодні підписали три договори й отримали три тисячі гонорару, по суті не розуміючи, що ми робимо.
— Сьогодні видався хороший день, але не завжди нам так щаститиме. Що вражає, так це безупинність, неймовірна кількість людей, яку пережовує система.
— Дякувати Богові.
— Безперервне постачання.
— Це просто божевілля якесь, розумієш? І це не тривке.
— Твоя правда, але ми можемо ще довго цим займатися. Адже це краще за інший варіант.
Марк сьорбнув пива, шумно видихнув і заплющив очі.
— Вороття нема. Ми порушили надто багато законів. Несанкціонована практика. Ухилення від податків. Можливо, якісь порушення трудового законодавства. Якщо ми приєднаємося до групового позову проти «Свіфтбанку», цей список доповниться.
— Ти передумав? — спитав Тодд.
— Ні. А ти?
— Ні, але я хвилююсь за Золу. Часом у мене таке відчуття, що ми силоміць затягнули її в цю облуду. Наразі вона дуже вразлива й налякана.
— Це правда, — сказав Марк, розплющивши очі й випроставши ноги. — Хоча вона принаймні почувається в безпеці. У неї тут непогана схованка, і це для неї найважливіше. Вона крута, Тодде. Пережила таке, що ми навіть уявити не можемо. Наразі вона там, де хоче бути. І ми їй потрібні.
— Бідолашна! Вона зустрічалася ввечері з Рондою, в якомусь там барі, і сказала їй, що збирається в академку, нібито не може зараз зосередитись на школі та адвокатському іспиті. Каже, та начебто купилася. А я поговорив із Вілсоном, сказав, що ми з тобою зрештою прийдемо на заняття. Він турбується, але я запевнив його, що в нас усе добре. Може, хоч тепер ці люди дадуть нам спокій.