Читать книгу «Бар Когут» онлайн.

— Ну то й що? — відповів Марк. — Ну, закінчиш ти її з нікому не потрібним дипломом. Ще один аркуш паперу, люб’язно наданий Гайндсом Реклі та його «фабрикою дипломів». Золо, нас втягнуто в облуду епічних масштабів. Ґорді був правий. Ми не можемо просто плисти за течією і надіятися на диво. Принаймні дамо здачі.

— Нікому ти здачі не даси. Просто нагнеш платників податків.

— Платників податків нагинають Конгрес і Міносвіти. І, звісно, Реклі, який уже нашкріб луски з наших гузен.

— Але ми самі вирішили позичити гроші. Ніхто нас не силував.

— Правильно, але гроші нам позичили оманливим шляхом,— сказав Марк. — Коли ти тільки почала навчатися в юридичній школі, ти повірила б, що одного чудового дня ми будемо сидіти отут із цілою горою боргів і без роботи? Ні, дідько б їх ухопив. Нам тоді малювалася більш райдужна картина. Береш гроші, отримуєш диплом, проходиш іспит і йдеш працювати за чудовим фахом, який дасть змогу із легкістю розплатитися з усіма боргами.

Офіціант приніс чергову порцію напоїв. У розмові виникла пауза — вони пили, втупившись у стіл.

— Це видається надто ризикованим, — тихо зауважила вона.

Марк і Тодд кивнули, погоджуючись. Марк сказав:

— Так, ризики є, але ми розглядаємо їх як не дуже суттєві. По-перше, нас можуть спіймати на тому, що ми практикуємо без ліцензії. Але за таке не вбивають. Надають по руках, заплатимо невеликий штраф і рухаємося далі.

— Ми дослідили це питання, — додав Тодд. — Практика без дозволу — не таке вже й незвичне явище. Бува, ловлять, і, до речі, трапляються доволі цікаві випадки, але ще нікого не запроторили до в’язниці.

— Це має мене заспокоїти?

— Атож. Дивись, Золо, згідно з нашим планом, якщо хтось нас запідозрить і донесе або, скажімо, на порозі з’явиться асоціація адвокатів округу Колумбія з купою питань, ми просто зникнемо знову.

— І це має заспокоїти мене ще більше?

Марк не звернув на це уваги й вів далі:

— По-друге, є ризик, що через невиконання зобов’язань стосовно боргів наше й без того скрутне життя стане ще скрутнішим.

Принесли начос, і всі почали їсти. Двічі відкусивши, Зола витерла очі серветкою і вони зрозуміли, що вона плаче.

— Слухайте, хлопці, — промовила вона. — Я не можу залишатися у своїй квартирі. Щоразу, коли я бачу двері Горді, мене трусить. У вівторок його рідні вивезли речі, і я зайшла туди й сиділа там у темряві. Мені конче потрібно переїхати. Куди завгодно.

Вони кивнули і, переставши їсти, приклалися до трунків.

— І ще одне, — додала Зола. Вона глибоко зітхнула, знову витерла очі й розповіла історію студентки з Техасу, до кімнати в гуртожитку якої вдерлися серед ночі імпівці. Її відправили в Сальвадор, де вона возз’єдналася із сім’єю нелегальних іммігрантів, яких депортували місяцем раніше. Але річ у тім, що та студентка народилася в США, тобто була повноправною громадянкою. Але всі її апеляції бюрократи відклали на безрік.

Зола розповіла їм, що нарахувала з десяток випадків, коли громадяни США потрапляли в імпівські тенета, після чого їх депортували. І кожен такий арешт траплявся після того, як інших членів сім’ї відправляли в центри утримання. Вона живе в постійному страху, і це дуже виснажує.

Марк і Тодд із співчуттям її вислухали. Коли вона закінчила й перестала плакати, Марк сказав:

— Ну, ми знайшли класну схованку, і там є кімната й для тебе.

— Де?

— Нагорі. Ми ділимо на двох діру на четвертому поверсі — слід додати, що ліфт відсутній, — а якраз під нами є ще дві кімнати. Мейнард каже, що ми можемо їх зайняти за досить розумну оплату.

— Хто такий Мейнард?

— Наш хазяїн, — пояснив Тодд. — Власник цього будинку.

— Це, звісно, не хороми, — сказав Марк. — Але буде місце, де можна хоч якось усамітнитись.

— Я не буду ділити з вами квартиру, хлопці.

— Та ні, ми на четвертому поверсі, а ти будеш на третьому.

— А кухня там є?