Читать книгу «Бар Когут» онлайн.

— У нього проблеми з психікою?

— Ні, просто припинив приймати ліки, — Марків голос зірвався, він знову витер очі. — Не можу повірити.

— Співчуваю, синку. Я — детектив Свейзі, поліційний відділ округу Колумбія. Ось картка, там є номер мого мобільного.

— Дякую, — видушив Марк, узявши картку.

— Наразі тривають пошукові роботи, це потребує часу, але ми його знайдемо. Знаєш його рідних?

— Так.

— Звідки він?

— Мартінсбурґ, Західна Віргінія.

— Можеш їм подзвонити? Вони, напевне, захочуть приїхати.

Це було останнє, що Марк бажав робити, але він кивнув і сказав:

— Авжеж. А ми можемо допомогти в пошуках або якось іще?

— Вибач, синку, але все, що ви можете зробити, — це чекати. Залиш мені свій номер і я зателефоную, коли ми його знайдемо.

— А це надовго?

— У таких випадках точно не скажеш, — знизав плечима детектив. — Пропоную знайти теплу місцинку й почекати там. Я зателефоную, якщо будуть новини. І його рідним теж дай мій номер, нехай мені зателефонують. І ще одне: ми обшукали машину, але не знайшли записки. Знаєш, де він мешкає?

— Знаю.

— Добре. Можеш перевірити, чи не залишив він записки? Зазвичай залишають. Якщо знайдеш, одразу телефонуй.

— Так і зроблю.

— Співчуваю, синку, — повторив Свейзі, поклавши руку йому на плече.

— Дякую. — Марк пішов тротуаром. Ще одна «швидка» їхала із заходу. Там теж виник затор. Здавалося, що навкруги миготять мільйони блимавок. До першого катера приєдналися ще два — із пошуковими прожекторами — і, нарізаючи кола, зайшли під мостову арку.

Марк і Тодд допомогли Золі підвестися. Вони змерзли, скулились, але були надто приголомшені, аби щось відчувати. Майже на руках відволокли Золу до машини, вже блокованої тиснявою. Тодд завів двигун, увімкнув обігрівач, і вони, вражені жахом, просто сиділи й споглядали весь цей кошмар. Зола плакала на передньому пасажирському сидінні. Тодд притулився до вікна, блідий як потороча. Марк схлипував і намагався віддихатися. За кілька хвилин завібрував його телефон. Він витяг його з кишені й сказав:

— Чотири виклики від Бренди. Хтось мусить із нею поговорити.

— Цей «хтось» — ти, Марку, — промовив Тодд. — У тебе немає вибору.

— А чому не ти?

— Бо ти краще її знаєш. І вона подзвонила тобі, а не мені.

Марк стиснув телефон і чекав. Евакуатор із жовтими блимавками пробирався крізь затор, кривуляючи поміж поліційних машин. Хтось із уповноважених вирішив, що «швидкі» непотрібні, й вони поїхали геть разом із кількома поліційними машинами.

— Так ти дзвонитимеш? — запитав Тодд.

— Набираюсь сміливості, — відповів Марк.

— Це моя провина, — схлипнула Зола.

— У тому ніхто не винен і ти це добре знаєш, — сказав Тодд так, ніби й сам не дуже в це вірив.

— Я це зробила, — не вгавала Зола. — Я це зробила.