Читать книгу «Бар Когут» онлайн.

— Та кому тут щось треба вночі?

— Зрозуміло. Ми просто подивимось, ви не проти?

— Дивіться, — відповів охоронець.

Вони пройшли променадом і зупинилися біля річки, на самому краї набережної — саме там, де Горді й Марк стояли кілька годин тому. Праворуч кілька машин перетинали Потомак по мосту Кі. А ліворуч, поза островом Рузвельта, на Арлінгтонському Меморіальному мості, трапилась якась надзвичайна подія. Там блимали червоні й сині вогні.

7

КОЛИ ВОНИ ПІД’ЇХАЛИ до мосту, три смуги західного напрямку були перекриті, що спричинило транспортний затор. Тодд залишив машину на трав’янистому насипу біля пандуса, і вони поспішили до місця подій. Там стояли й блимали синім шість абияк розташованих поліційних машин із відчиненими дверима. Повсюдно клекотали рації сновигаючих поліціянтів. Двоє з них стояли на узбіччі, біля поручнів, і вдивлялися в темну річкову воду. Завиваючи сиреною, повзла затором, намагаючись дістатися місця подій, «швидка допомога». Коли вони пройшли мостом сто метрів, їх зупинив полісмен.

— Назад! — гаркнув він. — Куди лізете?

Вони зупинилися, вдивляючись у рейвах попереду. Поза полісменом і патрульними машинами вони побачили синю «мазду» Горді, що стояла з увімкненими фарами посеред смуги. Дверцята з боку водія були відчинені.

— Що сталося? — спитав Марк.

— Не ваше діло. Ану, забирайтеся звідси!

— Пане, — звернувся до нього Тодд. — Ми його знаємо. Це наш друг. Що з ним?

Полісмен глибоко зітхнув і схаменувся.

— Стрибнув, ясно? Зупинив машину й шугонув із мосту.

Зола закричала й затулила обличчя долонями. Тодд підхопив її, не давши впасти. У Марка підігнулися коліна, до горла підкотила нудота. Він ледь спромігся видушити:

— Ні, не може бути.

Полісмен обійняв Марка за плечі й кивнув ліворуч, де двоє поліціянтів утішали жінку середніх років:

— Ота жінка їхала позаду нього, коли він зупинився. Вона бачила, як він кинувся до краю та шугонув униз. Співчуваю.

— Не може бути, — повторив Марк, у той час як Тодд відводив Золу до широкого тротуару за кілька кроків від них. Вона, невтішно ридаючи, важко опустилася на землю, спиною до бетонної огорожі мосту.

— Співчуваю, — знову сказав полісмен. — Ми пробиваємо його номери. Він із Західної Віргінії, так?

— Так. Його звати Ґордон Таннер. Ми студенти.

— Ходімо зі мною. — Марк пройшов за ним повз поліцейських та їхні машини до «мазди» Горді. Він витріщився на неї, як на щось жахливе й помотав головою. — Сюди,— покликав полісмен і підвів його до краю мосту. Двоє інших поліціянтів водили променями ручних ліхтариків по темних водах Потомаку. До мосту, блимаючи синіми проблисковими маячками, наближався швидкохідний катер.

— Отут він і стрибнув, — сказав полісмен.— Там усюди крига. Ніхто б не витримав більше пари хвилин.

Марк дивився у воду й спостерігав за катером, який заходив під міст. Заплющивши очі, почав схлипувати.

Підійшов детектив у плащі й запитав:

— Хто це?

— Його друг, — відповів полісмен. — Знає того хлопця.

Марк дивився на детектива, намагаючись опанувати себе.

— Співчуваю, синку, — сказав детектив. — Тобі є що нам розповісти?

Марк витер очі, скреготнув зубами й вимовив тремтячим голосом:

— Це наш друг. Останнім часом у нього проблеми. Минулої ночі його затримали п’яного за кермом. Ми цілий день очей з нього не спускали, боялися, що накоїть дурниць.