Читать книгу «Бар Когут» онлайн.

Тодд оплатив каву й вони вийшли з їдальні. Коли вони пройшли квартал, задзижчав телефон Золи. Вона витягла його з кишені, подивилася на екран, і, заклякнувши, вимовила:

— Ґорді. Він у Центральній тюрмі.

О ЧЕТВЕРТІЙ ТРИДЦЯТЬ П’ЯТЬ ранку Ґорді зупинив патрульний, який помітив «мазду», що кривуляла по Коннектикут-авеню. Під час перевірки на тверезість він хитався і зрештою погодився дмухнути в трубку. Монітор пристрою показав 0.11, і Ґорді одразу закували в кайданки та помістили на заднє сидіння поліційної машини. Його «мазду» евакуатор відтягнув на міський штрафмайданчик. У в’язниці він знову пройшов тест — із тим самим результатом. У нього взяли відбитки пальців, сфотографували, зареєстрували й кинули до витверезника із шістьома такими, як він. О восьмій ранку судовий пристав відвів його в маленьку кімнату, вручив йому телефон і сказав, що він має право на один дзвінок. Той зателефонував Золі, після чого судовий пристав забрав телефон і знов одвів Горді в камеру.

Через півгодини трійко його друзів пройшли крізь головний вхід Центральної тюрми, потім через металошукач і попрямували до великої зали, куди, вочевидь, родичі та друзі приходили, щоб звільнити своїх близьких після злощасної ночі. Уздовж трьох стін стояли шеренги стільців, захаращені газетами та журналами. У дальньому кінці зали було велике віконце, за яким двоє службовок у формі займалися паперами. Усюди товклись поліцейські, час від часу розмовляючи з приголомшеними й знервованими людьми. Таких там налічувалося більше десятка — батьки, дружини, друзі, — всі мали переляканий вигляд, усі метушилися. Двоє чоловіків у поганих костюмах і з пошарпаними портфелями поводилися тут, як у себе вдома. Один теревенив із поліціянтом, який, вочевидь, добре його знав. Інший мав нараду з подружжям середнього віку. Жінка плакала.

Марк, Тодд і Зола, зайнявши стільці у кутку, деякий час придивлялись до оточення. Минуло кілька хвилин, і Марк наблизився до віконця, сором’язливо посміхнувся службовці й сказав, що прийшов забрати свого друга Ґордона Таннера. Службовка подивилась якісь папери і відправила його кивком до стільців, мовляв, це займе якийсь час. Марк повернувся до свого місця поміж Тоддом і Золою.

Юрист, який говорив із поліціянтом, час від часу кидав на них оком і невдовзі підійшов. На ньому був лискучий бронзовий костюм-трійка, начищені чорні туфлі з довгими гострими носками, що загиналися вгору, ясно-блакитна сорочка й блідо-зелена краватка з товстим вузлом, яка ні до чого не пасувала. На одній руці — великий золотий годинник із діамантами, на іншій — два масивні золоті браслети. Напомаджене волосся, зачесане назад, кущилося за вухами. Навіть не усміхнувшись, він почав свою стандартну промову:

— Керування в стані сп’яніння?

— Так, — відповів Марк.

Адвокат уже роздавав свої бізнес-картки. «Даррелл Кромлі, ліцензований адвокат. Фахівець із КСС». Кожен отримав по картці.

— І хто той щасливчик? — спитав Даррелл.

— Наш друг, — відповів Тодд.

— Уперше? — радісно запитав Даррелл.

— Так, уперше, — відповів Марк.

— Співчуваю. Але я можу допомогти. Це якраз мій профіль — керування транспортним засобом у стані сп’яніння. Я знаю всіх поліціянтів, суддів, службовців, приставів, усі нюанси системи. Я — найкращий у своєму ділі.

Обережно, аби не здалося, що він хоч трохи зацікавлений найняти цього типа, Марк запитав:

— Ясно. І що йому світить?

Даррелл спритно підтягнув розкладний стілець і сів навпроти них. Не гаючи часу, перейшов до справи:

— Як його звати?

— Гордон Таннер.

— Що ж, у Таннера 0.11, отже, залишається небагато місця для маневру. Передусім ви маєте заплатити двісті баксів, аби його забрати. Зобов’язання особистої поруки. Його оформлятимуть приблизно годину, потім він вільний. Ще дві сотні — за визволення його машини. Вона на міському штрафмайданчику. Це забере десь півгодини. Йому призначать з’явитися до суду, швидше за все, наступного тижня. Ось тоді я і вступаю в справу. Мій гонорар — тисяча доларів готівкою.

— У нього заберуть права? — спитав Тодд.

— Звісно, ні, поки його не засуджено. На це піде місяць. Потім він може їх утратити на рік, заплатити штраф у розмірі п’ять тисяч доларів, але я можу дечому запобігти. Я справді вмію домовлятися, розумієте? Окрім того, йому світить п’ять днів ув’язнення, але й тут я можу задіяти магію. Підпишемо його на громадські роботи, і він залишиться на волі. Повірте мені, я знаю всі тонкощі системи. А ви самі десь навчаєтесь, працюєте?

— Так, — сказав Марк. — Ми студенти юридичної школи.

Він не хотів називати, якої саме.

— Джорджтаунської?

— Ні, — стиха промовив Тодд. — Фоґґі-Боттом.

— Моя школа, — посміхнувся Кромлі. — Закінчив дванадцять років тому.

Двері відчинилися і до залу увійшла ще одна пара стурбованих батьків. Кромлі подивився на них мов голодний собака. Коли він знову перевів погляд на трьох друзів, Тодд запитав:

— Цебто нам зараз треба мати чотири сотні готівкою?

— Ні, вам треба мати чотирнадцять сотень. Дві за поруку. Дві за машину. І штука мені.