Читать книгу «Бар Когут» онлайн.
Так, бували, проте вони не прохопились ані словом.
— Пане Фрейжере, ви обвинувачуєтеся в порушенні статті п’ятдесят чотири «бе» кримінального кодексу округу Колумбія: незаконна юридична практика. Чи визнаєте ви свою вину?
— Не визнаю, Ваша честь.
— А ви, пане Лусеро, за тим самим обвинуваченням?
— Не визнаю, Ваша честь.
— Іще є третій відповідач, пані Зола Маал, також відома під ім’ям Зола Паркер, я так гадаю, це її фаховий псевдонім. То де ж ця пані Маал?
Він подивився на Марка, який знизав плечима, мовляв, і гадки не маю. Подав голос Саррано:
— Ну, Ваша честь, складається враження, що вона залишила країну. Її сім’ю депортували в Африку, і мені сказали, що вона, імовірно, теж поїхала туди, щоб їх підтримати. Я не представляю її в суді.
— Чудово, — сказав суддя Еббот, — дивовижа стає ще дивнішою. Ваші справи передаються на розгляд досудовій колегії. Якщо буде висунуто обвинувачення, вас сповістять про дату слухань. А втім, я певен, процедуру ви знаєте. Маєте якісь питання, пане Саррано?
— Ні, Ваша честь.
— Ваша честь, — узяла ініціативу до своїх рук Міллз Ріді,— я наполягатиму на застосуванні запобіжного заходу для цих двох відповідачів у вигляді застави.
Філ розчаровано крякнув, а суддя Еббот подивився на неї здивовано:
— Чому це?
— Бо, як ми бачимо, ці відповідачі користуються різними іменами, від чого зростають ризики втечі. Внесення ними застави забезпечить своєчасність їх явки в суд.
— Пане Саррано? — запитав суддя.
— Немає необхідності, Ваша честь. Моїх клієнтів заарештували минулої п’ятниці й наказали з’явитися сьогодні о десятій. Вони найняли мене, і ми прибули на п’ятнадцять хвилин раніше. Скажіть, коли їм прийти, і я їх приведу.
«Чорта з два приведеш, — подумав Тодд. — Вбирай в очі, дядьку Ейбе, бо більше ти мене не побачиш».
«Ризики втечі, — розмірковував Марк. — А як вам повна ілюзія зникнення з лиця землі? Якщо ви вважаєте, що я добровільно приречу себе до тюрми, то ви зовсім з глузду з’їхали, пані».
— Ваша честь, їхня співвідповідачка вже втекла з країни,— не вгамовувалася пані Ріді. — Вони видавали себе за інших людей.
— Я тут справді не бачу потреби в заставі, — промовив суддя. — Пане Саррано, чи згодні ваші підзахисні залишатися в місті, поки їхні справи не представлять досудовій колегії присяжних?
Філ поглянув на Марка, який знизав плечима й пообіцяв:
— Звісно. Хоча мені треба провідати матір у Довері. Утім, гадаю, потерпить.
— А в мене зовсім хвора бабуся в Балтиморі, — додав Тодд. — Утім, гадаю, потерпить. Як скаже суд.
До чого легко брехати!
— Ваша честь, — запевняв Саррано, — ці хлопці нікуди не подінуться. Застава для них — непотрібна витрата.
— Згоден, — знесилено сказав старий Ейб. — Не бачу потреби.
— Ну Ваша честь! — наполягала пані Ріді. — Можемо ми хоча б відібрати в них паспорти?
Марк розсміявся і сказав:
— Ми не маємо паспортів, Ваша честь. Ми просто двійко розорених і відрахованих із юридичної школи студентів.
Його справжній паспорт був у кишені штанів, і йому аж свербіло чимскоріш його використати. А через годину він про всяк випадок придбає і новий, фальшивий.