Читать книгу «Бар Когут» онлайн.

— До цього навряд чи дійде, — похитав головою Філ. — Якщо вам нічого протиставити звинуваченню, але ви не згодні прийняти покарання, то чого ви хочете від мене?

— Затягування, — зажадав Марк.

— Відстрочки, — сказав Тодд. — Тягни без краю свою дудку, спускай справу на гальмах. Якщо ти попросиш призначити дату суду, скільки до нього буде часу?

— Щонайменше півроку, може, рік, — прикинув Філ.

— Чудово, — промовив Марк. — Скажи пані Ріді, що ми збираємося судитися і в нас буде купа часу, аби попрацювати над угодою.

— Ви, хлопці, мудруєте наче справжні адвокати, — зауважив Філ.

— Ми ж навчались у Фоґґі-Боттомі, — відповів Тодд.

ЯК СТЕМНІЛО, ВОНИ прокралися в свою квартиру над баром «Когут», аби перевірити речі, а може, й переночувати. Але все там навівало таку тугу, що вони вже за годину викликали таксі й поїхали до дешевого мотелю. Кожен мав у кишені по п’ять тисяч доларів, і це означало, що на рахунку фірми «Лусеро та Фрейжер» залишилося 989 доларів 31 цент. Вони знайшли дорогий ресторан із м’ясними стравами й витратилися на філе й дві пляшки каліфорнійського каберне.

Після того, як усе було з’їдено, а вино майже випито, Тодд спитав:

— Пам’ятаєш фільм «Жар тіла» з Кетлін Тернер і Вільямом Гертом?

— Авжеж. Чудовий фільм про незугарного адвоката.

— Між іншим. Так от, у Мікі Рурка, який там грав ув’язненого, була славнозвісна репліка, щось штибу: «Убиваючи когось, ти робиш десять помилок. І якщо ти усвідомлюєш вісім із них, ти — геній». Пам’ятаєш таке?

— Можливо. Ти когось убив?

— Ні, але ми наробили помилок. Насправді ми наробили стільки помилок, що не усвідомлюємо й половини з них.

— Наведи хоч одну?

— Ми проговорилися, коли сказали Реклі, що наш друг наклав на себе руки. Це було справді тупо. Той його чорт із безпеки, як там його звати?

— Дуг Брум, здається.

— Точно. Той Брум налякав нас до всирачки, коли увійшов і сказав, що перевірив кожного Марка Фінлі та Тодда Маккейна в країні. Було таке?

— Було.

— Отже, очевидно, що Реклі схиблений на безпеці й розвідці. Не треба докладати багато зусиль, аби розшукати одного з учнів з однієї з його юридичних шкіл, який нещодавно вчинив самогубство. Випливе ім’я Горді. Блум зі своїми людьми почнуть винюхувати довкола Фоґґі-Боттому, хтось кине побіжно наші імена, які, до речі, минулого тижня оприлюднило «Пост». Без зайвих зусиль Брум установить наші справжні імена, які, звісно, виведуть його на нашу нову фірму в Брукліні.

— Зачекай, я не встигаю. Навіть якщо він знає наші справжні імена й звідки ми, як він знайде «Лусеро та Фрейжер» у Брукліні? Адже ми там не зареєстровані. Її немає в телефонних довідниках, немає на веб-сайті. Ніяк не второпаю.

— Помилка номер два. Ми перестаралися з колективним позовом у Маямі. Реклі й Стрейхан можуть спитати себе, чому це ми так зацікавлені в позові «Коен-Катлер». Якщо ми так наполягали, отже, маємо там шкурний інтерес. Я, звісно, не певен, але раптом Брум виявить, що фірма «Лусеро та Фрейжер» передала справи тисячі трьохсот клієнтів фірмі «Коен-Катлер»?

— Отут зупинись. Ми ніде не значимося як повірені, як і наша фірма, як і десятки інших адвокатів, що передавали свої справи. Ця інформація є тільки в «Коен-Катлер» і вона конфіденційна. І Реклі ніяк туди не пробратись. Та й навіщо воно йому треба?

— А може, йому й не треба. Може, він просто повідомить ФБР, мовляв, є підозра, що в угоді зі «Свіфтбанком» криється якесь шахрайство.

— Але ж він дійсно бажає чимскоріш укласти угоду.

— Можливо. Проте, гадаю, Реклі жорстко відреагує, якщо запідозрить, що ми його ошукали.

— Сумніваюся, що він відважиться хоч близько підійти до ФБР, коли воно так насідає на «Свіфтбанк».

— Згоден, але може нашептати.

Марк крутив вино в келиху й зачаровано на нього дивився. Потім трохи відпив і посмакував. Тодд утупився в порожнечу.

— А я думав, ти ні про що не шкодуєш, — промовив Марк.