Нічний репортер: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Передмова

Цю повість я почав писати у 1979-му, а у 1980-му завершив з тим, що вона матиме продовження. Великих надій на публікацію я не мав. Писати кримінал про совєтський час так, як того вимагала тогочасна ситуація, я не міг, мені це було страшенно нудно та, зрештою, я й не читав нічого про бравих мі­ліцейських слідчих. Виховувався я на зарубіжних детективах і прочитав їх безліч, переважно польською і чеською.

На ту пору вже лежала без руху перша частина «Дів ночі», яку опублікувати я не міг. Відтак до неї додалися гори списаного паперу нової повісті, передруковувати весь текст було ліньки. Я видрукував лише один розділ і послав у журнал «Дніпро» та заніс у львівський «Жовтень». Редактор «Дніпра» Володимир Дрозд повідомив, що повість про Львів його не цікавить. Роман Іваничук, який завідував відділом прози в «Жовтні», сказав, що їм теж не підійде.

Гори паперу залишилися спочивати до кращих часів. А потім я про них забув. Хоча вже з 1990-х можна було те все публікувати. Та я мав певні сумніви щодо того, чи вартує воно друку. А недавно я заліз у ті папери, став читати і побачив, що вийшла цілком пристойна повість. Я її набрав на ком­п’ютері, допрацював, збагативши реаліями, про які не мав поняття в тамту совєтську епоху, і ось вона перед вами.

Мій герой — журналіст, який потрапляє в різні часом небезпечні пригоди. Він випиває і курить. А курить тому, що в той час закурив і я. Моє захоплення цигарками потривало лише чотири роки, а спокусила мене на них дівчина, з якою я мав роман. Завершився роман, і завершилося куріння.

Але розлучитися зі своїм героєм я так просто не міг, бо надто збігалися з ним усі наші звички. Як я міг не випити, якщо герой повісті бухар? Ми ж з ним одне ціле. І коли він падає в обійми розкішної кралі, то я падаю разом з ним. Ціле щастя, що коли його б’ють по голові, я не мушу пити піґулки від болю.

Тепер я з непозбувною бентегою дивлюся на ще одну купу паперу, де причаїлося продовження цієї повісті, і думаю, чи братися за її передрук і допрацювання...

День перший. Четвер. 22 вересня 1938 року

1

Сльотавий, хоч і теплий, вересневий день, у вікні пливе ліс, потім — розлогі пасовиська, біля потоків біліють гуси, в очеретах рачкують хлопчаки, намацуючи риб, — пейзаж простий до нудоти, але й так нема що робити, бо газету, яку прихопив зі собою в потяг, я вже проглянув. Доводиться диви­тися у вікно, а щойно відведу погляд, очі мої виловлюють навпроти старушенцію в усьому чорному, ще й у чорній ху­стині, може, вона на похорон чи з похорону, її вуста міцно стулені, погляд відсутній, вона вся заглиблена в себе. Поруч з нею мандрівний купчик з валізою, набитою всіляким крамом, точніше непотребом, з яким він ходить від дверей до дверей і меле весь час один і той самий текст, бо ні на що інше не здатен, а потім, повернувшись додому, виправдовується перед дружиною за те, що знову пролетів, більше витратив на дорогу, аніж заробив. Біля мене вмостилася груба молодиця з широкими клубами і великим бюстом, вона куняє і важко посапує, наче ковальський міх, її сапання мене розморює, і хочеться теж заплющитися й не думати ні про що. Час від часу вона спохоплюється, полохко роззирається, навіщось поправляє довгу спідницю і знову ховається у свою мушлю. Купчик питає дозволу взяти газету, прошу дуже, кажу я і подаю йому, він втелющується в першу сторінку і скрушно хитає головою — новини не віщують нічого доброго, це справ­ді так.

— «22 вересня 1938 року. Італійці продовжують воювати в Ефіопії, — читає він навіщось упівголоса. — Ефіопські пар­тизанські загони сковують значні сили італійської армії. Імператор Хайле Селасіє, який змушений був покинути бать­ківщину, виступив з промовою у Женеві». Це добре, це добре, — хитає він головою, — що вони сковують італійську армію. Гітлер не може нею скористатися на повну силу. «На Яблоновських, в дільниці Львова, густо заселеній німцями, з’ява на вулиці молодика, вбраного в короткі штани і білі панчохи до колін, викликала сенсацію». Ага, — піднімає він пальця вгору, — і до нас уже прийшла гітлерівська мода. Ско­ро цих молодиків стане значно більше, мода заразлива... Е-е... «В Народному домі відбулося українське віче на підтримку автономії Закарпатської України». Чи ти ба, — обурюється він, — автономії їм заманулося. Чого доброго і тут забагнуть автономії. Ви чули? Того Бандеру знову намагалися визволити. Але поліція не спить, нє. «Змову викрито!» Але є й добрі новини: «В Академії Гандлю Закордонного побито шість жидів, в Університеті — двох». Давно пора показати їм їхнє місце. Ви чули, що є державний план переселення всіх жидів до Уганди? Чудова ідея!

Не відчувши від жодного з присутніх ні відповіді, ні схвалення його глибокодумних роздумів, він рішучим рухом скла­дає газету і кладе на столик. Настає нарешті тиша.

Уганда! Так, так, модна останнім часом тема. Всі деталі майбутнього переселення обговорюються дуже поважно, на­ша газета теж про це писала, а я навіть брав інтерв’ю в цадика, який обурювався цими чутками і заперечував, що євреї тільки й чекають, щоб виїхати до Уганди.

Моя мандрівка до Станиславова така ж несподівана, як і таємнича, ще вчора я поняття не мав про те, що почув сьогодні вранці. А все почалося з дзвінка і чийогось скрадливого шепоту, який поцікавився, чи не хотів би я довідатися про те, яким чином виросла кар’єра Томашевича, як він збагатився, а тепер став найвірогіднішим претендентом на посаду пре­зидента міста. Ну, якщо чесно, мені начхати на усіх цих томашевичів, які, як квіточки з лайна, раптом розцвіли буйним цвітом, бо запах лайна з них і так не вивітрився, але після то­го, як редактор узяв мене за груди і струснув, а в голові моїй задзенькотіли усі ті пляшки, які я випорожнив за останній місяць, коли перебував у невагомому стані, я змушений був отямитися. Інакше б мене знову викинули з газети. Я конче мусив нарешті щось розкопати й написати таке, що викликало б свіжий інтерес до газети. Недарма ж мене прозвали «нічним репортером», бо власне я найбільше й тинявся по різних зачучверілих кнайпах і мордовнях[1], по підпільних казинах, спелюнках[2] і борделях, діставав по писку, а то й майхром[3] по животу, падав обриганий у рівчак, бо, окрім як нахлятися з тими, хто хляв, іншого способу добути щось цікаве чи сенсаційне не було. Звісно, щоб вони не мали жодних підозр щодо мене, я не повинен був від них відрізнятися, мусив говорити їхньою мовою, пити те, що й вони, лаятися, як вони, і реготати, як вони, вгощати в кнайпах повій, дозволяти їм гладити себе по голові, і не лише по голові, цілувати мене у вуха і шию, мусив курити опіум в борделі, щоб і там щось вициганити для себе корисне, а потім, щоб те все не вивітрилося, виходив до дерев’яного кльозету на дворі і при тьмяному світлі жарівки занотовував ключові слова, сенс яких ніхто окрім мене не второпав би. А поволі вже так втягнувся, що не треба було мені й компанії. Я сам собі став компанією — і це було найгірше.

Та ось я таки отямився. Я сів перед дзеркалом, подивився на своє неголене обличчя тридцятишестирічного чоловіка, який нічого путнього в своєму житті не добився, але знайшов на свою сраку безліч проблем і набив стільки ґудзів за короткий час, що іншому й за все життя стільки не набити, подивився і важко зітхнув: «Марку, ти мусиш виборсатися з тої трясовини, в яку сам себе затягнув. Мусиш!»

Якраз напередодні редактор заповів усім готувати матеріали до виборів і копати якомога глибше, і то про всіх, незалежно від симпатій. При цьому він зі співчуттям поглянув на мою втомлену життям мармизу, бо досі я до політики не пхав­ся. Моя сфера зацікавлень зводилася до клієнтів з-під темної зірки, мені з ними було легко, я серед них був своїм, і навіть, коли мене били по писку, то наступного дня ставили цьмагу[4], обнімали і казали: «Ти тіко, Мацьку, не гнівайся! Йо?» Та йо, йо, бо чого би не йо?

Ну, і так ся стало, що Томашевич мене враз зацікавив, хоча якби не той дзвінок, то ґудзик би він мене обходив. Хоча його стрімкий злет не одного журналіста дивував і змушував розгадувати цю загадку, але без успіху. Невідомий запропонував зустрітися в Єзуїтському парку[5]. Я мав прогулюватися, а він до мене, мовляв, підійде. Файно є. Я поголився, попшикався одеколоном, якого ще зосталося трохи на дні, вбрав чисту, хоч і недбало напрасовану голубу сорочку, поверх неї — темно-синю маринарку, напуцував свої чорні штиблєти і знову поглянув у дзеркало. Хе! На мене дивився дуже пристойний чоловік, який завше мав шалений успіх в жінок, допоки не став на них дихати таким перегаром, від якого ворони з гілок падали. Лише тиждень без алкоголю — і ось тобі наслідок! Я знову той самий, що був.

Ранок був шмаркатим, парк безлюдним, з дерев скрапувала вода, під ногами лежали мутні дзеркала калюж і відбивали похмуре небо, густі крони і загаслі ліхтарі. Я походжав туди й сюди, заклавши руки за спину, коли раптом почув позад себе той самий вкрадливий шепіт:

— Не озирайтесь, пане Крилович. Ідіть неквапно вперед. Отже, якщо вас цікавить Томашевич, ви мусите з’ясувати, з чо­го почалися його афери. У цьому вам поможе нотар Йосип Мартинюк, який багато чого знає, бо власне він був свідком того, як Томашевич несподівано збагатився. І продовжує збагачуватися, але вже завдяки оцьому... Візьміть. — Тут я відчув, що у руку мені кладуть щось схоже на папку. — Не озирайтеся. Відрахуйте до двадцяти і можете озирнутися.

В калюжі я побачив темну постать в плащі з піднятим коміром і в капелюсі. То був високий барчистий чоловік, ліву руку тримав у кишені плаща, великий палець був назовні. Він теж, мабуть, помітив своє відображення, хоч і не чітке й таке ж мутне, як сама калюжа, і різко розвернувся та закрокував до виходу з парку. Я розгорнув папку й побачив інтимні знимки, на яких старшого віку добродій обнімав напівоголених дівчат у якомусь борделі. Обличчя того добродія було зашкрябане так, що розпізнати нізащо не вдасться. Що означали ці знимки? Як він сказав: «...продовжує збагачуватися, але вже завдяки оцьому?» Отже, мова про шантаж? Томашевич шантажує цього пана? Того, кому ці знимки було вислано з пропозицією викупу? Але це не той, чиє відображення я побачив у калюжі, бо він худий, високий, а добродій на знимках товстий...

Я озирнувся: парк знову обезлюднів.

2

Цікаво! Мартинюка я знав давно, але ніколи ні слова не чув від нього про Томашевича, не мав поняття, що він колись ним займався, та, зрештою, і я ним не цікавився, але несподівана підказка зірвала мене з місця, і я, не зволікаючи, того ж таки ранку подався до нотаря. Я був переконаний, що він не крутитиме голови, а розповість усе, що знає, хоча б задля спомину про колишню студентську дружбу.

Мартинюк мав своє бюро на Легіонів[6]. Вранці ця вулиця була не така запруджена, як вечорами, коли Корсо[7] заполонювали сотні міщан, що вийшли прогулятися й себе показати, коли треба було пильно дивитися на кожного зустрічного, щоб не пропустити вітання і самому ґречно привітатися. Тепер можна було йти швидко, ні з ким не розминаючись, але я не квапився, я думав, чи варто вже сьогодні головному редакторові розповісти про те, чим я збираюся зайнятися, і доходив висновку, що радше ні, краще це зробити, коли стаття вже буде писатися, якщо, звісно, буде писатися, бо, може, то все нічого не варте, може, Томашевич — то такий звичайний собі кар’єрович, до якого претензії можуть бути такі ж, як і до сотень інших.

Я увійшов до брами і піднявся на поверх. Таблички на дверях не було. Мартинюк не афішував себе і працював лише з вузьким колом заможних клієнтів, цього йому вистачало на життя. Якщо чесно, я б не хотів мати з ним справу, бо той темний світ, в якому він крутився, нічого доброго не міг віщувати. Але справа — то одне, а отако мило собі побалакати про когось — інше.

— О, нічний репортер! — вигукнув він, йдучи мені назустріч з розкритими обіймами. Ця його звичка вдавати безмежно щасливого чиїмсь візитом, видно, так і не щезла.

— Не грай вар’ята, — охолодив його я. — Ти вже, мабуть, нюхом чуєш, що прийшов я не для колєжанських розмов або з пропозицією вискочити на п’ять дека.

— Та вже ж... — він опустив руки, і поволі його театральна щаслива маска почала сповзати з обличчя. — Сідай і не церемонься. Висипай все, що маєш.

Він гугнявив і, видно, був застуджений.

— Висипаю, — сказав я, вмощуючись у кріслі і виймаючи записника. — Мене цікавить Томашевич. Колись, як з’ясувалося, ти ним займався.

[1] Мордовня — шинок, в якому часто б’ються.

[2] Спелюнка — злодійський притон.

[3] Майхер — ніж.

[4] Цьмаґа, ґара — горілка.

[5] Єзуїтський парк — парк І. Франка.

[6] Легіонів — пр. Свободи.

[7] Корсо — прогулянкова зона вздовж проспектів Т. Шевченка та Свободи.