Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Zuverkauf/Pabieda/baujahr 1953. tel. 08934476. Thomas. Andry. — Власне, так виглядав папірець, який я приклеїв до лобовухи. І маючи надію, що вже ввечері буду колесити в лупастому «мерсі» з чемоданом капусти, вирученої з продажу мого плацкартного вагона, я потрусив у «пенні маркт» купити картофеллєн салат, який заходив так само легко, як і виходив з організму не підготовленої до німецьких харчових приколів людини зі Сходу.

Я сидів на кухні і пожирав варену бульбу, яка плавала в майонезі під гордою назвою «Картофеллєн салат». В животі відразу після першої ложки починало страшенно мутити, і ти був готовий вивести на орбіту весь будинок, в якому перебував. З цієї причини в туалет було страшно заходити, щоб не розвалити тиском вилітаючої бульби унітаз і всі супутні конструкції. В двері подзвонили саме в той момент, коли дилема — бігти вже чи бігти потім — розривала і без того порвану свідомість, а заодно і кишечник. Дзвінок мобілізував надприродні сили мого організму, всьо реактивне паливо всмокталося назад у ракетні шахти, і я знову міг жити як всі нормальні люди якийсь проміжок часу. Відчинивши двері, я побачив картину, ніби частина війська Наполеона заблудилася в часі і територіально і внаслідок цього забрела з 1812 року з-під Москви прямо в 1992 на Флюгхаффен-штрасе. То були пасажири УАЗика, члени другої бучацької експедиції, висланої Бардом на вірну загибель. На чолі банди стояв воділа Олежик, який підняв непідйомну ношу — доїхати в Берлін на санітарній машині з однієї простої причини — знайти і акуратно вивезти з території Німеччини звалище автомобілів.

— Ти не знаєш, де тут СВАЛКА? — спитав він мене, завалюючи в хату.

— Нє-а, — відповів я і почав по черзі здороватися з усіма пасажирами. Першими з делегації в обійстя Томаса зайшли представники українського шоу-бізнесу, який мав честь тоді зароджуватися на благодатних ланах берлінського клаббінга: Анжеліка — співачка з Ужгорода, я би назвав її українською Бйорк і Торі Амос в одній особі, її подружка Евка — полька, яка мешкала чомусь у Львові і поводилася так, ніби хотіла сексу з кожним, кого зустрічала на вулиці, але нікому до сих пір не дала (пасія Барда). Тері — колега мій і Віталіка, який працював у першому в Україні шоу-бізнесовому агентстві і разом з усіма його працівниками цілими днями грав на єдиному на той час на весь Львів комп’ютері. За ними в коридор пройшло ще з п’ять-шість людей, про яких легше сказати — «та інші офіційні особи», їхня доля в нашій книжці настільки несуттєва, що легше про них не згадувати зовсім, аніж плутати вам і собі в голові. Всі, на радість Томасу, який мав Скоро повернутися з роботи, порозкидали свої тіла по всій квартирі й почали на мій неописуємий страх займати туалетну кімнату хаотично і критично надовго. Анжеліка ходила по хаті і своїм оперним вокалом постійно підкреслювала ненормальність атмосфери нашого українського гетто. Вона наспівувала собі під ніс різні арії зі своїх творів, які писала нон-стоп, але, з усім тим, її було чути навіть у Трептов-парку біля могили Невідомого солдата. Евка ходила і трясла своїм довгим, майже до колін, хайром, і вся історія їхньої подорожі в УАЗику відклалася на ньому, як на перфокарті до старого комп’ютера. Голову треба було терміново десь помити, щоб Евуню раптом не здали до зоопарку, як давно пропавшу Русалку Дністрову. Позаяк у Томаса ванна кімната була відсутня, Бард періодично організовував вилазки в баню за пару кварталів, і всі дружно бігали туди полоскати своє начиння. Анжеліка також мала довгий хайр, і він не менш яскраво за Евкину голову відображав хронологію нелегкої подорожі своїм виглядом і запахом! Олежик відразу почувся вдома. Не знайшовши відповіді на риторичне питання: «А де ж тут свалка?» — він покопався в Томасовій шафі з книжками, нарив там атлас Берліна і підтюпцем вибіг з дому.

— Нас запросили на паті, — ознаймив Бард, який щойно повернувся з хорошим пивком у руках, що вказувало на якісно проведену операцію по збуту манекенів.

— Поїдем годинка восьма, — сказав він і, крутнувши носом на вигляд дівчат, миттєво потягнув їх в баньку. В хаті, навіть після того як вони пішли, залишалося стільки народу, що складалося враження перебування в штабі терористичної організації. Подзвонив телефон, і я підняв слухавку. Там дуже швидко сказали щось по-німецьки, але яскраво чулося слово, яке я чекав почути найбільше, — «ауто».

— Сорі, ніхт шпрехен дойч. Кен ю спік інгліш?[9] — постарався я залагодити назріваючий міжнародний конфлікт.

— Найн, іх шпрехе інгліш ніхт,[10] — почулося з труби, і я запропонував голосу приїхати за нашою адресою: — Кен ю ком хіер зібен ур, флюгхаффен штрасе зекс ахт, — що мало означати: приїдьте будь ласка о сьомій годині за номером 68. У телефоні заскрипіло, і пішли гудки. Я махнув рукою, бідкаючи себе за те, що в підручнику німецької мови за два роки пройшов чотири сторінки, і пішов доїдати картофеллєн салат.

Народ готувався до паті — кожен по-своєму: Анжеліка волала якісь душерозриваючі напєви, які родилися в її голові, як мухи з опаришів, Евка далі трясла своїм вже чистим, але мокрим волоссям, Бард і Тері пили півасік на кухні, смакуючи майбутню вечірню пригоду, а я гіпнотизував поглядом телефонний апарат, примушуючи його подзвонити і голосом Рокфеллера спитатися, чи хтось не продає «Побєду» тисяч за двісті марок. Час повільно підкотився до Зібен Ур, і як має бути — нам у двері задзвонили ще раз. Хтось кинувся відчиняти, і я, боячись, щоб не відшили моїх клієнтів, ринувся до виходу. У дверях стояли Томас, кривоногий старий рижий німець і його жінка — фрау з явно не німецьким фейсом.

— Хі із інтерестед ебаут йо кар[11], — голосом ангела з кліпу Юріт-мікс сказав до мене Томас.

— Хай, — сказав я і привітався з подружжям, яке виглядало ніби на кастінгу в «Сімейку Адамсів». Ми вийшли на вулицю — «Побєдка» стояла біля тротуару, займаючи місце на три малолітражки, і турки, які звикли їх тут ставити, дивилися на неї з охотою розпиляти її і переплавити на один великий кальян, яким одночасно могли догнатися всі представники мусульманського світу, які перебували на той час в Берліні. Німець, який прибув на оглядини, попросив відкрити авто і довгий час залазив і вилазив з машини, прицмокуючи язиком так, ніби в нього в зубах застряло півкорови. Його жінка стояла й мовчала, і всім своїм виглядом вона кричала, що її походження має максимум спільного з походженням Олєга-воділи з Бучача. Я, затамувавши подих, рахував удари свого серця об внутрішню стінку грудної клітини, відвернувся вбік і в кишені рукою аж до болю здавив свій краник, щоб не вректи «здєлку вєка».

— Франц, — гавкнув зненацька покупець, простягаючи свою шуфлю в мій бік.

— Кузьма, то єсть Андрій, — боячись відпугнути пацана, поправився я.

— Авто старе, карочє, — сказав він по-німецьки, — але я маю майстерню і можу з нього зробити люди. Купити його я не готовий, але можу помінятися на восьмирічний 126-дизельний «мерседес».

Я недовірливо глянув йому в очі, порослі рижими волохатими корчами.

— Я, я. Помінятися на «мерседеса».

І так сказав мені клієнт номер один, який прибився на перший день оглядин.

«Курча», — подумав я собі, — якшо перший-ліпший німець віддає «мерсюка» взамін, то варто покачумати пару днів і обміняти грьобану калдобіну мінімум на самольот «Фалькон», недарма ж назва вулиці — Флюгхаффен. От буває фартить, да?

— Найн, данке шон, — відрізав я голосом Лєвітана, який об’явив по радіо «Промінь» про капітуляцію Німеччини. — Дас іст кляйне прайз. Цен таузенд марк іст гут прайз[12], — відрізав я і відчув, як крила похоті проривають на плечах куртку. Німець переглянувся зі своєю жінкою, дістав візитку і простягнув мені.

— Моя пропозиція діє тиждень. Дзвони, якщо що. — Вони повернулися, і на прощання жінка мило усміхнулася до мене золотими коронками, від яких я налапався «зайчиків», як від зварювального апарата Патона. Так само чинно вони залізли у той «мерсюк», який по ідеї мав стати моїм, і вирулили з нашої бічної вулички. Разом з ними в напрямі Вальсдорфу виїхало відчуття, чи взагалі та машина тут комусь потрібна, крім бюргера з золотозубою фрау. Я піднявся догори, а там вже Томас ловив кайф від нової партії українців, які тарганами ганяли в нього між ногами і спустошували його тижневий запас хавчика. Через годинку вернувся Олежик. Він вирішив ознайомитися з Берліном детально і безпосередньо. Пробігши до Шпандау і назад кілометрів з п’ятдесят, він не знайшов того, що його сюди привело, повернувся додому і загнув в атласі наступну сторінку для завтрашньої пішої прогулянки. Побачивши в коридорі Томаса, який говорив по телефону, Олег підбіг до Барда і спитався:

— Віталік, як свалка по-німецьки?

— Тіпа шрот чи шось таке, — відповів Бард, який подумки вже жував якийсь новий вид голландських доганялок, типу гриби чи жолуді, і дав зрозуміти, що Олег не входив у його плани на вечір.

Олежик не розчарувався і підійшов впритул до Томасової ноги, глянув десь вгору, ніби на пік Ейфелевої вежі, побачив там голову, яка знає відповідь на його питання, і крикнув туди в небо:

— Томас, де в вас шрот? Свалка, Томас, га?

У відповідь на мелодійному дисканті, якому позавидував би Робертіно Лоретті, він почув декілька фраз, дякуючи яким німецька мова була б визнана найспівучішою мовою світу. За умови, що Томас презентував би її перед комісією. Олежка не вставила співуча відповідь, бо раціоналізації в тих словах він не вловив жодної. Махнувши рукою, він пішов у кімнату, дістав банку зі смальцем, буханку чорної хлібини, намастив собі велику кальошу, постружив туди зеленої цибульки, сховав ту красу у себе в пащеці. Весь народ, і я включно, ковтнули велику порцію слини у відповідь. Так, ми — діти України, тонко відчули невидиму лінію, яка через Олежика зв’язувала нас із батьківською землею. Нитка, втім, різко обірвалася з відрижкою, яка пролунала на цілий квартал. Олежик закінчив пережовувати підошву, пішов налив собі з чайника сирої теплої води, кинув туди пару ложок цукру і запив.

— Файно дякую, — сказав він не то до нас, не то до пана Бога, який послав йому в чужинську сторону смачну данину. Бард з’явився на сцені нашої мильної п’єси і сказав свій історичний монолог.

— Брати і сестри, чекаю вас внизу через десять хвилин. Сьогодні наша велика місія полягає в схрещенні двох культур — слов’янської і арійської. Буде багато спокус перед вами. Не кидайтеся на них сліпо. Обдумайте ціль свою на землі. Зважте і вирішіть — чи варто. Я довго думав і зрозумів — ВАРТО. Тому таким, браття мої, ви мене сьогодні вже не побачите. Я окунуся з головою в чужу, але таку близьку мені культуру і буду курити, пити і жувати всьо, шо пошле мені Господь. Амен!

З цими словами укрмафія шумним кагалом скотилася на станцію метро, де всі скинулися і купили квиток на одного в автоматі й сіли в поїзд в кількості, достатній, щоб відбити наліт на Перл-Харбор. Через дві зупинки в вагоні з’явився контролер, але ми створили таку заплутану схему, щоб уникнути неприємностей, аж в нього з незвички замакітрилася голова, і він вийшов з поїзда. Той, хто тримав квиток на даний момент, довго рився у кишенях і шукав його, даючи можливість іншим підійти до дверей і дочекатися зупинки. На зупинці квиток знаходився — піпл виходив на перон і чекав, у який вагон сяде контролер, а сам сідав у протилежний. У контролера від таких завдань різко підскакував внутрічерепний тиск, і він переставав з нами боротися. Так було не раз, і так буде завжди, бо ми — українці і ми того варті. Ви в курсі, я думаю.

Нас чекали на виході в центрі біля старої розваленої церкви, яка має служити пам’яттю про жахи війни. Якби ми не були з Бардом, котрий знав у лице декількох персонажів з тих, що нас чекали, паніка наша примусила б нас зробити легку пробіжку у зворотному напрямку, причому абсолютно все одно, в яку сторону світу цей напрямок би пролягав. Лиш би подальше від них. На тротуарі стояли, лежали, висіли і торчали: панки, хіпі, наріки, педіки, хлопці, дівчата, гермафродити, рімейки, коти, собаки і всяке інше. В голові офіційної делегації з німецького боку стояв Карстен — фашик в галіфе, офіцерських чоботах, з рижим хайром, який сягав йому нижче копчика, і виразом обличчя хворого, якому роблять паректальний масаж.

— Хайль Варт, — привітався він жестом, якого ми всі і очікували.

[9] Вибачте, я не говорю німецькою. Чи не можете ви говорити англійською?

[10] Ні, я не говорю англійською.

[11] Він цікавився твоїм авто.

[12] Це низька ціна. Десять тисяч марок — хороша ціна.