Наші дракони вбивають нас: читать начало книги онлайн

ПЕРША ЧАСТИНА

ГЛАВА 1

Рудоволоса дівчина, немовби витанцьовуючи химерний танець, йшла по скелястому березі моря. Її сміх весняною повінню розливався по літньому вечорі й перегукувався з древніми горами. Її безтурботне волосся, в якому путався вітер, різко контрастувало зі строгими правильними рисами обличчя хлопця. Який проте також сп’янів від свіжості та щирості цього вечора і, забувши все на світі, побіг на зустріч пінистим хвилям, що здавалось бились в істериці, слід за Уляною.

На горизонті вже догорав день, даруючи останні спалахи сонця цим шаленцям. Темно-синя глибина моря зачаровувала та лякала, яскраво-помаранчева глибінь цього вечора вселяла віру в життя.

— Негайно припини бризкатись, Улько!

— А не припиню!

— Тоді я оголошую морську війну! — двоє залились сміхом, підіймаючи навколо водяні смерчі.

Підлітки й не помітили як вже значно віддалились від берегу і раптом очі Уляни наповнились невимовним жахом, все тіло здавалося паралізувало, а ця секунда тривала вічність. У намаганні закричати дівчина зрозуміла, що на якусь хвилю онімила, почала жадібно ловити ротом повітря. Руслан відразу виніс Уляну з води. І хоча дівчина одразу прийшла до тями як тільки торкнулась суші, вона до останнього помаху вій триматиме в таємниці, що саме трапилось того прекрасного вечора.

— Який прекрасний камінь, — здивовано мовив Руслан, підіймаючи з ще гарячого, від денного сонця, каміння незвичайний камінь смарагдового відтінку формою з коло.

Якщо придивитися, в середині можна побачити щось схоже на тисячі зір, проте 19- річному хлопцю було далеко не до розглядання дивної знахідки. Уляна ж зачаровано взяла дивну річ до рук і від неї відразу відколовся невеликий шматочок, схожий на серпик молодого місяця.

— Чорт би тебе узяв, Уляно, ти розкажеш нарешті, що тебе так налякало!?

— Пообіцяй мені, що збережеш цей смарагдовий серпик як пам'ять про мене.

— Що ти таке говориш, ми завжди будемо разом, ти мабуть ще не зовсім оговталась.

— Пообіцяй! — твердо наполягла вона. З ї погляду Руслан зрозумів всю важливість цього для неї.

— Обіцяю.

Рудоволоса вклала камінчик хлопцеві в руку і побігла геть. Заходяче сонце грало на її тоненькому силуеті всіма можливими фарбами. Роман раптом усвідомив, що мабуть більше ніколи не зустріне цю дивну Уляну.

ГЛАВА 2

Осінній дощ шмагав чорні тіла друзів та родичів, здавлених скорботою. Похоронна процесія рухалася так, наче бажала віддалити цей невідворотній момент, коли труну опустять в змочену дощем землю.

«Дурні люди — думала Тереза — вони відмовляються вірити у близькість кінця, хоча він давно настав. Невже вони вірять, що те, що лежить там в чорній, і до речі досить елегантній, коробці — бабуся!? Вона вже давно з ангелами чи зі зміями. Кожен потрапляє туди, у що вірить. Але ж вона вірила лише в людей та їхній безкінечний потенціал. Вона була ідеалісткою, занадто доброю та милосердною… продовжувала любити цей світ, незважаючи на всю його жорстокість до неї, незважаючи на це сіре місто, яке засмоктує своєю рутинністю, змушує втратити себе, іноді навіть не знайшовши. Тисячі обивателів день у день марнують безцінний час на справи, якими не горять, задля грошей, які не приносять їм щастя. Людство еволюціонувало, а людські стосунки навпаки: щирість зустрічається рідко й стикається зі стіною нерозуміння та глуму, дружба стала поняттям відносним. Чорт, створено стільки книг та хіба вони оживають в чиїхось розумах!? Невже і мені написано безплідно животіти…? Ні, на це я не згодна. Й не була згодна на це вона. До останнього подиху намагалася додати цьому світові барвистих фарб, до останнього давала людям шанс, до останнього залишалася людиною. «У 18 я побачила дракона» — такою була її остання фраза сказана мені. Я так ніколи і не дізнаюся, що це значило…! Поети завжди кажуть, що коли йде дощ, то це означає, що світ втратив часточку добра… насправді ж просто в атмосфері накопилась критична кількість вологи… проте, так, сьогодні світ став ще сумніше… всі ці люди у чорному горюють не за бабусею, а тому що самі залишилися без неї… чому я так і не зуміла полюбити це місто?» — метушливі думки плутались у втупленій в стіну дощу голові.

— Вона була великою жінкою…

«Бреше, він ніколи не розумів її!»

— Всім нам невимовно не вистачатиме Уляни Франківни…

«Бреше, вона завжди нехтувала бабусиною турботою!»

— Вона навчила нас завжди залишатися людьми…

«Брешеш, він не навчився у неї анічогісінько!»

— Та прийме Господь грішну душу, раби своєї…

«Бреше, бреше, бреше вона була свята! Для священика проводжати тіло в останню путь така сама звична справа, як лікування поламаної руки для травматолога, як упаковування придбаних кимось товарів для продавця… А як на мене, вони просто дурисвіти, які вводять в оману і людей і себе! Якби Господь хотів прийняти, як вони кажуть «раба свого», він би це зробив і без їхньої допомоги. До того ж це вони раби, бабуся була вільної, мов птаха! А взагалі, хто такий Господь? Де він? Я не вважаю себе вповноваженою судити про такі глобальні речі та, на мою думку, суспільству просто треба у когось вірити, аби перекладати свою провину за невдачі та просити допомоги. Я не заперечую, що є хтось вищий, хтось, хто управляє цими дурними створінням, проте я не сприймаю, коли цій істоті дають імена, зводять храми, поклоняються…»

Тереза вперше за довгий час заплакала… гірко і беззвучно…

— Дивна була вона, ця Ульяна…

— Отож бо: погляд такий, наче знала щось доступне їй одній, раптово зникала кожні півроку і так само без попередження поверталася у вир подій.