Olya_#1: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Chapter One

RWANDA

— Агов! Хто-небудь!.. Дідько…

Волати, видно, й справді було безглуздо. Млявий пахучий вітерець кінця літа лише ганяв собі пилюку по вуличці та шарудів віттям плакучих верб під вікнами клубу. А так — мертва тиша стояла надо всім хутором.

Там і хутора того — одна сумовита вуличка в тополях, кілька дворищ, більшість покинуті. Давно вже покинуті, а не оце тепер. Понура місцина — з одного боку зацвіле водосховище в жабуринні та осоці, з другого — достиглі пшеничні ниви. Курна дорога плететься вниз од Роменської траси, і ось тобі хутір. Судячи з напису над дверима клубу, — Нехаївка.

— А хай тобі..!

Порізала палець. Ну точно — порізала. Ну на біса було розбивати кляте скло? Одігнула б решітку, тоді б била, біс би тебе забрав, дурепо!

— Ой, леле…

Од дверей застогнали. Протяжно так, глухо. Два наче дівчачі голоси і один парубочий. Протяжно, глухо. Спрагло…

— Ще, диви, й забере, лиху годину…

Оля боязко озирнулась на двері, і давай зализувати ранку на мізинці. Ранка — дрібничка, а покровило. Ой леле, покровило ж, хай тобі біс!..

— Ммм… — од дверей утробно. — Гмм…

— Так…

Вона заплющила очі.

— Зібратись. Зібратись. Не ний! — прикрикнула на себе.

Врешті полізла в обдертий розчинений сейф і достала відти старезну жіночу вишиту сорочину, певне що концертну. Одірвала клапоть матерії — добре, що сорочина протрухла — і забинтувала нашвидкуруч палець той нещасний.

— Так… Спокійно. Тепер би щось важче…

Але важчого не находилось. Хтось вигріб із клубної комірчини все добро ще до неї, а може, й бозна-коли вигріб, а може, тут завше тільки це й було. Отой сейф важезний півтораметровий, та ще дзеркало на одній стіні. А під другою — розламаний стіл, а по самій тій стіні — величезний фанерний прапор Української Радянської Соціалістичної Республіки і портрет Шевченка над ним. Ну хай.

— Мм… — од дверей.

А вітер повіває по вулиці, шумлять плакучі верби. Хилиться сонце до вистиглих нив. Онно вже повзе його ламке проміння все ближче до прапора, до Кобзаря… і все далі од дверей.

— Арр… мм… ар…

— Почули, падлюки!

Оля болісно скривилась. І припекло ж її зайти в триклятий хутір! До вечора була б у Карабутовім… А що тепер?

Вона й не думала довго тут плутатись. Їй-бо, хотіла глянути, мо, що лишилось, хутірець давно покинутий, а хоч би й ні — вона ж така нишкова, що крутнулась би й мишей не полякавши. Еге ж, аби не повела лиха година в сей клуб… І за чим, питається? Наїдків тут годі й шукати… Одежі, ще якого добра? Біс його зна, нащо вона сюди поперлась…

— Та стуліть пельки! СТУЛІТЬПЕЛЬКИААА!!..

Вона психонула врешті. Невміло схопивши із сейфа свій АКС, полоснула в тьму безглуздою чергою. Зацокали гільзи по згнилій підлозі… Три чи чотири. Максим насварить.

— Ох…

Поставила автомат під уламками столу і зігнулась над сумкою. Достала термос, і давай дудлити важкими ковтками — набрала води ще зранку в копанці. Так… думати!

Сталась ця пригода отак. Полазила трохи по вуличці, крутнулась по дворищах… В одній хатці обібрала старечу скриню — найшла пару ситцевих хусток та рулон матерії. Згодиться. Вгледіла зчорнілого журавлика і копанку під ним. Відра не було, то вона прилаштувала вірьовку спеціальним вузлом, як ото вчив Максим, до термоса і спустила вниз на журавлі. Набрала води в копанці. Вийшла знов на вулицю, тоді глядь — плакучі верби під клубом. Увійшла в їхню прохолоду, сіла на оброслу мохом лавку, віддихалась. Пекучий серпень, душний сього року. Сього божевільного року. Підійшла ближче, а там на клубі замок збитий і двері зіяють.

От чого вона вперлась — книжок подивитись. Побачила табличку «Бібліотека».