Кілька років зими: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Кілька років зими

— Казкар? — суворо і сердито спитав великий свиноподібний суддя, який важко поглядав маленькими безколірними очицями з-під запітнілих окулярів на миршавого чоловічка в поношеному рудому піджачку і м’ятих вицвілих штанях.

— Ну… Колись мав необережність… Але… — промимрив чоловічок.

— Досить прикидатися! — раптом верескнув суддя і награно стукнув випещеним кулачком по грубій теці з паперами, яка лежала перед ним. — Відповідати чітко і по суті! Ви поширювали минулого місяця серед школярів казки власного авторства?

— Ні… Точніше, так… Але я не думав, що… — налякано забігав очима підсудний.

— Негайно припиніть знущатися з суду! Відповідайте конкретно — чи ви є автором оцієї книжки? — суддя погрозливо помахав малесенькою брошуркою у коричневій палітурці, на якій було написано: «Марвін Джонс. Човен, що приплив із неба».

Чоловічок впав на коліна і залився слізьми, немов дитина, яку збираються покарати за невинну, на його погляд, витівку.

— Благаю вас… Помилуйте мене… Не треба… Я не хотів зробити нічого поганого, — гугнявив він, рюмсав і розмазував сльози по худорлявому, зі слідами віспи обличчю.

— Востаннє запитую — чи ви є автором цієї книги? — уже неабияк розлютився суддя, що аж спітнів.

— Так! Це я її написав… Але я не хотів зробити нічого поганого… — заскімлив письменник і закрив обличчя руками.

— Суд вважає, що ця людина зізналася у скоєному злочині й підтвердила авторство цієї книжки. Згідно із нашими законами, суд оголошує вирок: визнати Марвіна Джонса винним у порушенні статті 213 Карного кодексу, а саме — у написанні і розповсюдженні казок. Суд присуджує звільнити Марвіна Джонса із посади шкільного вчителя і покарати п’ятирічним перебуванням у Зоні Мороку. Усі вилучені в підсудного книжки його авторства, а також інші знайдені у нього казки, підлягають знищенню. Вирок остаточний, оскарженню не підлягає, — суддя підтвердив свій вердикт ударом дерев’яного молоточка.

Марвіна Джонса, який від розпачу вже начебто і не виявляв ніяких ознак життя, підняли із підлоги двоє дебелих поліцейських і вивели із зали, де окрім них та судді сиділо ще з десяток людей — переважно журналістів, які висвітлювали подібні процеси в пресі. Суддя витер хусточкою чоло, щоки, шию, окуляри і важко зітхнув, ніби сам до себе:

— Нарешті ще одного запроторили. Та скільки ж цих казкарів розплодилося?..

Він тихо відчинив вхідні двері своєї однокімнатної квартири на четвертому поверсі вже доволі пошарпаного будинку, що бовванів серед похмурих, перекопаних околиць великого міста, і обережно, наче крадькома, зійшов темними сходами донизу під дашок ґанку. Морозний вечір вже малював загадкові фіолетові кола у повітрі, а південний вітерець закручував кволі дзиґи на високих кучугурах довкола. Чоловік нашорошено прислухáвся, як навкруги гугнявив надтріснутим баритоном колись елітний район, що останніми роками перетворився на глуху периферію й ніби вичавлювався з черева цього міста.

Іван дістав із кишені старої куртки зім’яту пачку цигарок і сірники, затулився від вітру долонями, прикурив і задоволено випустив струмінь сизуватого диму. У сусідньому дворі навпроти дітлахи запалили кілька петард, які за мить вибухнули і потріскували в морозяному повітрі. За рогом вискнули гальма машини. Десь нагорі почувся п’яний жіночий сміх, і перед Іваном упали по черзі два недопалки, які продовжували тліти.

Він байдуже оглянув двір, сплюнув під ноги і ще глибше занурився у куртку. Раптом його увагу привернув якийсь несподіваний рух в освітленому вікні квартири на першому поверсі. Він придивився й побачив біля вікна жінку із неймовірним оранжевим волоссям. Йому навіть здалося, що він побачив сяйво та відчув тепло, які вона випромінювала. Жінка кілька секунд дивилася в синю каламуть за вікном, а потім відгородилася щільною непрозорою шторою. Тієї ж миті тілом Івана наче пройшов потужний потік струму. Щось знайоме, але надійно забуте, прохромило його душу, стривожило. Із забуття вивів неочікуваний біль — цигарка, зотліла до самого фільтра, обпекла пальці, й він різко викинув її у брудний сніг.

Несподівано, навіть для себе, він забіг до під’їзду і почав тиснути на ґудзик дзвінка квартири, у вікні якої він побачив жінку із оранжевим волоссям. Почув, як ключ обертається в замку, і та сама жінка прочинила двері й з пересторогою поглянула у щілину на нього.

— Чого вам?

— Ви… Ви знаєте, хто я?! А ви знаєте, хто ви?! Ви… — Іван раптом кинувся на двері, наче хотів прибрати небажану перешкоду.

— Хто ви такий? Ану йдіть звідси! — скрикнула жінка і виштовхала Івана на сходовий майданчик.

Іван заточився, не втримався на ногах, упав і відлетів до великої ребристої батареї опалення. Обидва капці загубилися в напівтемряві коридору. Жінка одразу ж зачинила двері, і в під’їзді настала тиша, ледь порушувана хриплим Івановим диханням. Він сів і притулився спиною до батареї. У голові крутилася нав’язлива думка: десь так само вилітають у невідомість викинуті чиїмись турботливими руками обвуглені вузлуваті поліняки, що заважають підтримувати рівний жар у вогнищі. За-ва-жа-ють!!!

Раптом він почув, як клацнув замок, і двері навпроти знову відчинилися. Та сама жінка із оранжевим волоссям зробила крок до нього.

— Можливо, я і знаю, хто ви… Заходьте, — тихо сказала вона і жестом запросила до себе.

Він швидко підвівся і слідом за жінкою увійшов до квартири. Босі ноги одразу приємно зігрілися, його огорнули давно забуті пахощі домашньої страви. Жінка показала йому шлях до кухні, але він зачепився поглядом за прочинені до кімнати двері й застиг на порозі. На підлозі кімнати великим колом, обійнявшись, сиділи, мабуть, із десяток дітей різного віку. Вони сиділи мовчки, з опущеними головами, і лише іноді хтось із них тривожно посмикувався і голосно зойкав.

Жінка торкнулася його руки і легенько підштовхнула до кухні. Іван невпевнено рушив до освітленого приміщення.

Кухня була маленькою і затишною: скрізь — квіти у горщиках, охайно складений посуд, м’який килимок під ногами. Від несподіванки домашнього затишку і призабутого тепла Іван аж вчепився пальцями у приємну на доторк скатертину, нібито це була якась рятувальна зачіпка, що могла витягнути його із безодні того занепаду, в якому він перебував останнім часом.

Жінка прискіпливо дивилася на босого, нечесаного, зблідлого і втомленого чоловіка. На вигляд, вона була тендітною, ніжною і легкою. А шалено-зелені очі та розкішне волосся, що падало великими локонами на плечі, пробуджували в пам’яті якісь тривожні, але світлі спогади. Іван подумав, що ця жінка нагадує весняний пагін, який наперекір зимі, що лютувала за вікном, пробився у цей світ із якихось потаємних мрій про тепло і щастя.

— Я впізнала вас… Ви той, хто написав «Фею з оранжевим волоссям»! Я бачила ваше фото у цій книжці… Я знайшла її на смітнику поруч із будинком — випадково кинулася в очі яскрава обкладинка, і я її підібрала. Правда, вас досить важко тепер упізнати… — сказала жінка і подивилася йому в очі.

— Ви знайшли примірник «Феї»? — він знітився, навіть зашарівся, але далі не зміг говорити від раптового хвилювання.

— Так… на смітнику. Я її принесла додому, відчистила від бруду, прочитала… Коли вона вийшла друком, я не встигла її купити, а потім, всього лишень за пару тижнів, вони оприлюднили цей Указ про заборону казок… Але я встигла прочитати вашу книгу до того, як вони остаточно знищать навіть саму згадку про казки… А Ви — справжній казкар, обдарований і талановитий. Ви відчуваєте дитячі душі. На жаль, тепер цей ваш дар вже непотрібний. На жаль… — вона замовкла.