Понтиїзм. Казки кінця світу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Валя ніяково глянув на Гришу. Той привітно підморгнув йому оголеною дівчинкою-підлітком на робочому столі. Хлопці часто з заздрістю прицмокували, дивлячись на комп’ютер, і подумки бажаючи собі такої подружки на робочому місці, або вже краще — просто на робочому столі.

Валя глянув на годинник у куточку монітора — правильний день і місяць, але рік був 1985-й. Валя, з яким час від часу, як, щоправда, і з усіма, траплялися напади акуратності і правильності, виставив правильний рік і подумав: «Бач, не тіко мене глючить, но і Гришу».

Валя відкрив текстовий редактор, щоб якомога швидше розпочати сьогоднішній концерт. Валя вдарив кілька разів по клавішах, налаштовуючись і даючи час глядачам нарешті всістися, пошарудіти програмками і вимкнути мобільники. Валя ніколи не був на концертах, але невідь-звідки знав, що саме так буває. Він, ніби граючись, поволі намацував потрібний ритм, насолоджуючись очікуванням музичної зливи, яку він «от-от дасть».

Гриша пчихнув кілька разів, і на монітор вилетіло, як провіщення долі, попередження про перезавантаження системи. Цього разу Валю навіть не запитували, а просто ставили перед фактом.

За вікном прошурхотів іще один світанок, і Валя подумав: «точно стоїть нарешті купить холодільніка, бо щось сардини глючать».

Валя сів за монітор і відсахнувся — на нього витріщалася старезна баба з одвислими цицярами і виразками швів по всьому тілу — сліди безкінечних операцій з консервування своєї краси. «Точняк якийсь вірус гризе Гришу», — подумав Валя. Він глянув на годинник — незворушний, як медексперт, констатував, що минуло всього кілька хвилин. Однак дата знову стрибнула — висвічувався 2023 рік. Валя спантеличено роззирнувся і побачив, що стіни каптьорки стали зовсім прозорими і він може бачити крізь них. Він підійшов ближче і роззирнувся. Довкола нього було світло, величезний мегаполіс пустив метастази на зелені поля біля складу, і тепер мерехтів яскравими вогнями, сперечаючись із небесними зірками, хто винахідливіший у комбінаціях сузір’їв. Валя з відвислою щелепою і широко розплющеними очима роздивлявся вогні реклами і неонових вивісок, але наступної миті почув гуркотіння вантажівки, що наближалася до нього. Раптом Валя зрозумів, що вже давно немає жодних стін, а є лише потужна магістраль, що пітоном обвивається довкола міста. Він спробував кинутися до Гриші, але відчув, що сили його полишили. Його старе тіло вже не могло так швидко рухатися. Він навколішках поповз до комп’ютера, світло фар вантажівки сліпило його. Валя прикрився руками, в останню мить подумавши, що з таким яскравим світлом нескладно буде і до раю дорогу знайти. Валя відчув жар вантажівки і хвилю вітру, що неслася перед нею...

… комп’ютер почав перезавантаження…

Валя впав на землю. Зачудовано дивився, як повільно, стомлено пробігає сонце небосхилом, ніби колишній чемпіон, що настирливо продовжує підтримувати форму. Знову впала темрява, але за секунду пролунали оглушливі вибухи. Валя схопився і побачив довкола себе руїни. Довкруги було розкидано тіла і речі, дитячі іграшки і потрощений мародерами сімейний затишок. Удалині небо горіло вогнем, і здавалося, що палають хмари, як підпалений літній пух, що сипався з горішніх дерев. Валя подивився на свої старечі руки. Вони були нафарбовані червоним лаком і вкриті перснями, на ньому хилиталася стара сукня, наче вкрадена в невідь-якої бабці. І найгірше — він відчував, як трохи вище пупа теліпались обвислі жіночі груди. «О, так я такі це зробив», — подумала Валя, дивуючись самій собі і погоджуючись із собою старою. «Їй би сподобалося», — лунає в голові голос її матері. Валя слабкою ходою, зі старечою мудрістю роззираючись довкруги, підходить до старого комп’ютера з пошкрябаним монітором. Вона ставить монітор на процесор, особливо не дивуючись, що він продовжує працювати і мерехтіти без електрики. Легким натисканням на клавіші, як маестро, що творить музику, Валя пише щось у текстовому редакторі. Лишається ще кілька літер, але система зависає.

І в місце, де вона стоїть, влучає ракета.

Її усміхнений беззубий рот розлітається на шматки.

Світає. Сонце ледь-ледь підфарбовує небо. До складу підходять перші працівники. У каптьорці немає нікого, тільки вимкнений Старий Пень з розбитим монітором. Завскладу розлючено погуркотів у закапелок, де жив Валя. Там не було нікого, тільки вкриті пліснявою консерви і поцвілі макарони. Ретельний огляд складу в надії, що Валя «наконєц став нормальним мужиком і набухався», нічого не дав.

— Утік, гад, утік, — лютував завскладом, — я йому он шо, а він, гад, шо?

Ще один ретельний огляд складу показав, що Валя не прихопив із собою нічого. Його почекали ще трохи, і завскладу наказав розгребти той куток, що засмердів, і викинути це все на хер, на смітник. Один зі знайомих Валі прихопив із собою блакитну шторку і викинув її в лісі, подумавши, що Валі це точно сподобалось би — вона лежатиме не на смітнику разом із консервами і макаронами. Вітер підхопив штору і потягнув її в глиб лісу, потягнув туди, де лежать усі загублені речі — розпаровані шкарпетки, ключі, ковпачки, совість, цнота, нокії, а тепер іще й дельфіни, яких стало на одного більше. І він, нарешті, вивчив мову риб.

Наступного дня викликали швидку комп’ютерну допомогу, щоб оживити Гришу, як його тепер усі називали, згадуючи Валю. Комп’ютерник із відразою покосував на старий апарат, зітхнувши: «Подивимося, що можна здєлать». Але хоч як він крутився довкола нього, хоч як примовляв, «Зовсім старому віруси і черви всі мозгі проїли», на моніторі на тлі сексапільної оголеної дівиці проглядався незмінний напис. Напис, який не дуже скидався на передсмертну записку, як хтось уже встиг подумати:

2037 !!! ЗРОБІТЬ ХОЧ ЩОСЬ! НЕВІДЬ-ЩО! ВСТИГНІТЬ!!!

ех-Deus ех

Курва

Згодом, коли він намагався згадати, що трапилося, це нагадувало йому недозавантажений з мережі відос — десь картинка накладається на голос, десь є тільки голос, а в якомусь місці все застигає. Просто зависає.

Вони познайомилися в барі, біля гуртожитку. Були всі свої — Саня, Льоня, Петя, Сєрий. Вся братва, як вони себе називали. Першим її запримітив Петя. Після двох-трьох кухлів пива він таки наважився підсісти до неї. Про щось говорили. Але у пам’яті лише картинка — нафарбовані очі, яскраво підведені губи, високі лаковані підбори. Десь прохоплюються піратські субтитри і він швидко встигає прочитати, що звати її Люся, ні, вона неотсюда, збирає на учьобу, живе з бабушкой, навєрно, немає хлопця.

Клавіша швидкого перемотування:

— Давай, Пєтюня, маладцом, бодрячком, малодчік, — гучне підбадьорення братви.

— Ну, тьотя Галя, ну, тьотя Галя, — умовляння вахтерши.

— Ну, ладно, Петрусь, тікі бистренько там, а то знаю я вас, маладьож, — остаточна відповідь тьоті Галі.

Підіймання на дев’ятий поверх, з кількома зависаннями картинки, нагадує підіймання швидкісним ліфтом, від якого все випите і нерозжоване підступає до горлянки. Між поверхами ліфт кілька разів гальмує. Петя проситься на свободу, але всі вікна і балкони ще з зими не розклеювали. І Петя вкотре намагається згадати, чи питав, як її звати, і скільки їй років, і чи вона ще дєвочка.

Опиняються в кімнаті. З-за стіни долітають звуки колискової з металу, правильно розставляючи акценти, надаючи стрункості всій дійсності й «задаючи ритм, хе-хе», — додає Петрусь. Музика саундтреком накладається на реальність, що перетворюється на уповільнене знімання. Вони цілуються, до Петі долітає запах його власного перегару, і він думає: «Ач, небрєзгліва, всьо путьом». Він хоче поцілувати її очі, вона відсторонюється:

— Макіяж попортиш.

На що він відповідає:

— Нормальок, усе путьом.

Слинявим ротом він тягнеться до її вушка:

— Танька, як ти пахнеш, — прохоплюється в нього. На мить він зупиняється, перевіряючи, чи не переплутав імені, і далі продовжує вилизувати вушко дівчини.