Вікінг у моєму ліжку: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Сіґурд, Гедебі, — кивнув вікінг і знову почав показувати пальцем. — Зоя, Тім, Сіґурд, Гедебі.

— Пан Тім Еліс! — наполіг Тім. — Та не штовхай мене, Зойко!

— До тебе так і не дійшло, Тіме? Сіґурд каже «Гедебі», але це не його прізвище. Мені здається, він звідти родом.

— Як це?

Зоя похитала головою. Була бліда і схвильована.

— Нам розповідали про Гедебі у школі. Колись так називалося відоме поселення вікінгів у Данії.

— Але ж він і є вікінг, — здивувався Тім. — Що ж тут такого дивного?

— Гедебі вже не існує. Це було селище вікінгів, але сотні років тому. Його вже немає, але цей Сіґурд каже, що він родом з Гедебі!

Тім застогнав.

— Та це ж коню ясно. А звідки ж іще бути родом справжньому вікінгу? Я ж казав тобі, що це справжній вікінг!

4. Обід по-вікінзьки

Батьки Тіма й Зої не мали жодного бажання вислуховувати байки дітей про вікінга в дванадцятому номері, тим паче вірити, що вікінг був справжній. Діти мусили зачекати, поки зі столів поприбирають, а потім помиють посуд після сніданку. Аж тоді Зоя переконала батьків піднятися до кімнати № 12, де Тім захоплено припасовував на себе Сіґурдового шолома.

Вікінга страшенно збентежила поява пана й пані Елісів. Він і далі був певний, що його мають стратити. Та Зоя заспокоїла його, познайомивши з батьками.

Її тато почувався останнім ідіотом, коли казав: «Доброго ранку, Сіґурде», — а тоді ще й обмінювався з вікінгом рукостисканнями.

А от Сіґурд з великою гордістю вимовив свою коронну фразу:

— Сіґурд, Гедебі, Данія.

Пані Еліс похитала головою.

— Він просто клеїть дурня. Мусить бути англійцем. Просто не хоче, щоб ми про це дізналися, бо тоді йому доведеться заплатити за всю заподіяну нам шкоду.

Зоя принесла папір для малювання й олівці. Присіла на краєчку ліжка й зобразила всю родину Елісів, підписавши знизу їхні імена.

— Ні, це не я, — поскаржився Тім. — Я зовсім не товстий.

Зоя не відреагувала на це, лише пояснила Сіґурдові, що вона робить:

— Це я, а це мій тато, пан Еліс… — і так далі. Вона намалювала готель з вивіскою. Сіґурд схвильовано ткнув у неї пальцем. Нарешті Зоя зупинилася й передала олівець йому.

Він витріщився на тоненький дерев’яний патичок, немовби той був зачарований. Було цілком очевидно, що він ніколи в житті не бачив олівця.

Зоя подивилася на батьків.

— Бачите? — сказала вона.

— Він нас розігрує, — пробурмотів тато.

Сіґі кілька разів провів олівцем по паперу, а тоді повільно й невпевнено почав малювати.

Усі оточили його ліжко.

Довкола запанувала якась химерна й напружена тиша.

На папері поволі вимальовувалася ціла біографія Сіґі. Він зобразив свій будинок і довжелезного човна, а на ньому — огидного і страхітливого воїна з кошлатою бородою. (То був Ульрик Чорнозуб, який, на щастя, не міг цього бачити.) Намалював човни під вітрилами, туман і те, як він упав у море.