Тістечка з ягодами: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Але Альдона…

— Кожен має свій власний темп, і нема чого оглядатися на інших. Бо це твоє життя, а не Альдони. Тому подумай, чого ти хочеш і в чому тобі розходиться.

— Я вже й сама непевна, чого хочу, — простогнала я.

— А ти гадаєш, що я завжди певна? Чи Август, чи Рисек? Справжня певність — це тільки коротка мить, яка або надходить, або ні. Але коли ти нарешті її відчуєш, уже знатимеш, чого ти насправді хочеш і в чому тобі розходиться. А поза тим, до лиха, ти ж не відлітаєш на іншу планету. Як тільки відчуєш, що тобі зле, можеш повернутися на свої рипучі антресолі.

Двадцять восьме

Бабуся Малини має рацію. Певні справи треба втинати самотужки, не чекаючи на прихильні ножиці долі. Щоправда, важко дійти рішення про розлуку після шести років у міру спокійного життя, але краще тепер, ніж через п’ятдесят років.

— Окрім того, із кожним роком буде важче це зробити.

— І тому ти хочеш знищити стабільні стосунки? Бо через п’ять років може бути ще важче розійтися? — підвищив голос Бартек.

— Бо я шукаю чогось більшого, ніж тепле болітце стабільності.

— А може, тому, що якісь диваки зі «швидкої» намовили тебе, що наші стосунки не мають сенсу. Жалюгідні невдахи.

— Гадаю, що я знала про це вже давно, тільки що не усвідомлювала. — Так само, як Юльчина мама не погоджувалася з фактом, що її єдина дитина є транссексуалом.

— Магда казала мені, що ти зустріла своє давнє кохання з табору, — злостиво кинув він.

— Знаю, вона мені зізналася, — спокійно відповіла я.

— Я от тільки думаю, як ти можеш розірвати багаторічні стабільні стосунки заради типа, в котрого була закохана майже двадцять років тому? І котрого ледве пам’ятаєш?

— Вісімнадцять, — видушила я. — І я зовсім не тому хочу розірвати…

— Тобі було тоді п’ятнадцять років, Ягодо! — крикнув він, не зважаючи на те, що я намагалася йому сказати. — Як можна кохати когось у такому віці!

— Я кохала, але повторюю, я не тому думаю про розлуку, і тільки…

— Послухай, Ягодо, — перебив він мене. — П’ятнадцять років — це час гормональної бурі. Може, пережиття й засильні, але не можна назвати це коханням.

— Бо так вважають американські науковці?

— Зрозумій, це не кохання. Це тільки тренінг, вступ до чогось глибшого. Такі собі вправляння перед виконанням справжнього концерту.

— Гарний термін. Фізіологія та музика в одному флаконі.

— Це тільки гами, — знервовано тягнув він, — недолугі партії, репетиції. А ти хочеш заради цього знищити наші шестирічні стосунки?

І що я повинна на це сказати? Всоте повторити, що не йдеться про Рисека? А може, саме йдеться?

— Розумієш, Бартеку, — глянула я йому просто у вічі, — сприйми це так. Для тебе це гами. А для мене це були найпрекрасніші мелодії світу.

— Якщо ти вибираєш «справжній» концерт із провінційним гітаристом, нічого не вдієш. — Він рушив до виходу. — Я якось переживу, Ягодо. Бо для нас, чоловіків, час летить значно повільніше.

— Нарешті твоя справжня позиція. — Я всміхнулася, не приховуючи іронії. — А я сподівалася, що ми залишимося друзями.

— Ми ніколи не були друзями, Ягодо. І не будемо, — підсумував він, стоячи вже на порозі. — Скажу тобі тільки, що я цілком недавно теж із кимось познайомився. З однією вишуканою таємничою жінкою.

— Ну, прошу дуже. — «Теж мені несподіванка».

— Я хотів обірвати це знайомство, але якщо ти волієш свого лікарняного музику, я не маю приводу його обривати. І знаєш що, Ягодо? Я певен, що це будуть по-справжньому вдалі стосунки.

Чого я щиро йому бажаю. Річ у тім, що тато вже має вдалі стосунки з кимось іншим. Але що ж поробиш, це проблема Бартека.