Таврований: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не розумію, як можна обійтися без лісопилки? — Звернувся до Турова Руднєв.

— Можна. Ще й як. Хлопці на своєму пупку зроблять. Капітально всіх затискаємо. Ще розчин не встигне висохнути, а червоноармійці встановлюють гармати. Постійно займаємося будівельними роботами, — відповів командир дивізіону.

Семен Васильович звернувся до червоноармійців:

— Не можу нічого обіцяти. Сьогодні тільки приступив до виконання обов'язків комісара. Скажу одне: вашим питанням займуся впритул.

Хлопці не витримали, зааплодували комісару.

Командири скочили на коней і поїхали далі.

Укріпрайон займав уздовж узбережжя близько п'ятнадцяти кілометрів. Скрізь кипіла напружена робота. Будівельні батальйони і цивільні хлопці вели в основному бетонні роботи: зводили оборонні споруди, в самій бухті споруджувалася база для військових кораблів.

Побіжним поглядом Руднєв визначив, що в якості оборонних споруд будувалися в основному кулеметні ДОТи. Він мимоволі замилувався двоповерховим ДОТом. Вогневі каземати там розташовувалися на обох поверхах. Звернув він увагу на гарматні ОТи. Його зацікавила берегова оборона, особливе захоплення викликала берегова батарея на чотири 180-мм гарматні установки МО-8-180.

Руднєв зупинився, замилувався вже майже готовими до здачі об'єктами.

Григорій Іванович посміхнувся:

— Здорово?

— Вражає.

— І все це на пупку, на плечах молодих.

Будівельники в основному працювали лопатами, тягали носилки з будматеріалом, возили на конях. Зрідка зустрічалися вантажні автомобілі, трактори, інша техніка.

— Нам треба подумати, як полегшити життя червоноармійців. Виснажлива робота, відсутність побутових умов, — радився з Туровим Руднєв.

— Загнали ми їх остаточно. Працюють і день і ніч.

— Що можна зробити в місцевих умовах, щоб вони могли розслабитися? Банька, спорт, танці, кіно, прогулянки. Що ще для молоді треба? Сам розумієш. Молодий.

— Нас так загнали, що тільки про роботу і думаємо, — сказав командир дивізіону.

— Ти одружений? — Запитав Семен Васильович.

Туров посміхнувся:

— Я познайомився зі своєю Валентиною не на танцях, не в кіно, якого у нас немає. У червні минулого року Валя, дочка робочого Путилівського заводу, в числі інших інженерів, техніків і будівельних робітників приїхала з Ленінграду. Працювала в управлінні начальника робіт. Вона займалася кресленнями будівель, очолювала комсомольську організацію.

— Без важкої артилерії не обійшлося? — Посміхнувся Руднєв.

— Звідки знаєш?

— Сам такий.

— Вона мені одразу сподобалася. Заговорив. «Я не затим приїхала сюди, щоб шури-мури крутити» — відповіла. Спочатку відмовила в залицянні. Дійсно, довелося застосувати важку артилерію. Недавно розписалися.

— Як живете?

— Нормально. Дали нам кімнатку в будиночку недалеко від штабу. Валя стійко зносить невлаштованості побуту. Вона належить до того покоління радянської молоді, яке будувало Магнітку і Дніпрогес, Комсомольськ-на-Амурі, перші тракторні та суднобудівні заводи. Вона все особисте вважає другорядним.

Семен Васильович все це пережив. Він був свідком, як молоді люди їхали з Москви і Ленінграда, інших міст за романтикою, за туманом і за запахом тайги. Вірили запальним промовам комсомольських працівників, статтям в «Комсомольській правді» та інших виданнях. Але на місці нічого романтичного не знаходили. Добровольців чекали важка праця і відсутність всякого побуту. Кімнати у гуртожитку на кілька людей або в пристосованих приміщеннях, безладне харчування. В основному, лише запах тайги.

Молодь розглядалася навколо, думала, що вона тут забула. При першій же можливості їхала назад додому. Валя не розгубилася в цих умовах. Вийшла заміж за Турова, тобто зв'язала свою долю з військовим. З кочовим життям, невлаштованістю та іншими принадами дружини військового. Уже це позитивно налаштовувало комісара до молодої жінки, яку він ще не бачив.

— А ми з Ньомою більш десяти років по гарнізонах мотаємося. Іноді мені шкода її. Викладала б діточкам в Кадіївці. Вийшла заміж за місцевого. Ось воно — жіноче щастя.